Але шлях до примирення доведеться пройти на землі
У лютому цього року мала нагоду переконатися, що європейські партнери підтримують Україну комплексно. І мова йде не тільки про оборону та захист, а й про інші сфери діяльності. Зокрема, німецька команда Deutsche Welle і безпосередньо програмний директор в Україні Кирил Савін організували ретрит для українських журналістів, які вже два роки працюють в умовах війни.
Тож у складі групи із 21 особи, мала змогу змінити звичну робочу обстановку, познайомитися з колегами з різних куточків України і зануритися у філософські роздуми на тему “Переосмислення сьогодення і світу навколо нас”. Ретрит відбувався в німецькому Дрейсбасі (Меттлах). Але, окрім того, ми мали змогу за цей час побували в Європарламенті (Страсбург), поспілкуватися з депутатами, які підтримують Україну. А ще провести день в місті-країні Люксембург, де сьогодні налічують три офіційні мови, громадський транспорт курсує безкоштовно, а місто умовно можна поділити на сучасне і давнє. У місті, де 70% населення – приїжджі люди, які тут просто працюють.
Та найголовніше – з ініціативи менеджера проєктів в Україні Академії DW Маріуса Ельбрахта для, українських журналістів організували екскурсію двома кладовищами, де похоронені німецькі та американські солдати з часів першої та другої світових війн. Тільки одні поховані, як герої, а інші – як загарбники. І нам, українцям, було дуже складно прийняти той факт, що після кожної війни рано чи пізно має відбутися примирення. Людям, які живуть в умовах війни з загарбниками, для яких неписані жодні правила, морально тяжко це усвідомити. Кожна українські дружини та матері не можуть забрати тіла полеглих рідних з фронту, якось не думається про те, що з часом на українській землі ми будемо організовувати захоронення ворогів. І до того ж таких, тіла яких навіть ніхто не збирається повертати назад в росію. Однак, через годину-півтори перебування у цьому місці вічного притулку, яке зрештою рівняє усіх, деякі речі стали зрозумілішими.
Наші екскурсоводи керуючий директор регіональної асоціації Рейнланд-Пфальц і Саар Карстен Баус та виховний референт Денніс Кеппл розповіли, що їхня організація «Volksbund Deutsche Kriegsgräberfürsorge» (також відома як «Німецька комісія з військових могил») вже багато років займається похованнями жертв воєнних дій в усьому світі. Це об’єднання, яке діє завдяки благодійним внескам та підтримці різних меценатів, трохи отримують коштів від держави.
– Робота нашої організації з поховання солдатів розпочалася ще після Першої Світової війни, – розповів Карстен Баус. – За Версальським мирним договором кожна країна, на території якої точилася війна, мала зобов’язання поховати тих, хто загинув на її території під час війни. Однак Німеччина не була прийнятою у Франції та Бельгії і не мала доступу до своїх загиблих в інших країнах. Лише в 1926-27 роках у Німеччині починають організовувати масові поховання – братські могили. Як тільки налагодилася співпраця, в 1939 році розпочалася Друга світова війна.
І знову виникають нові виклики. Адже організація з поховань ще не перезаховала жертв попередньої війни. До того ж, з’явилися нові напрямки у роботі: загиблих не просто знаходили, а ідентифікували за особистими даними, військовим званням, максимально збирали всі останні відомості про них і повідомляли рідним. Після закінчення війни учасники почали говорити про примирення. Також місією цієї організації стала просвітницька робота з молоддю. З одного боку для того, щоб подібне більше не повторилося, з іншого – щоб кожен пам’ятав свою історію.
Звісно, в українських журналістів одразу ж виникло запитання: скільки часу потрібно, щоб сторони воєнних дій визріли для примирення.
– У кожної держави це відбувалося по-різному, – констатує пан Карстен. – Наприклад, діалог між Францією і Німеччиною відбувся через 7-8 років після закінчення Другої Світової війни. З Польщею налагодити контакт вдалося після падіння Берлінської стіни. З росією взагалі було дуже складно. Тому не можна говорити про примирення, якщо до нього не готові обидві сторони і на політичному, і на громадському рівні.
На кладовищі у Люксембурзі нині лежить майже 11 тисяч німецьких солдатів, з них близько 3000 – у братській могилі під великим хрестом. Зважаючи на географічну близькість, у 1952 році між Німеччиною та Люксембургом була укладена угода. Ця країна безоплатно передала свою землю Німеччині для того, щоб німці могли захоронити там своїх солдатів. Тих, які у складі німецького вермахту окупували її за кілька днів. І символічно, що більшість післявоєнних дискусій, угод про примирення в 1949 році відбулося саме тут. Члени німецької комісії з військових могил підкреслюють, що кожен має право на вічний спокій. Тому це кладовище не можна буде згодом зрівняти з землею чи застосувати землю в інших цілях. Адже під кожним хрестом лежать 4-6 осіб, і лише 1000 з 11 тисяч й досі залишається невпізнаними. Цікавий факт, що у списках тих, хто лежить у братській могилі є ім’я Олександра Крижановського. Цілком ймовірно, що це полонений українець, якого німці змусили воювати у Другій Світовій війні у складі фашистів.
На деяких могилах є квіти, горять лампадки. Екскурсоводи пояснюють, що рідним не так просто приїжджати сюди, тому вони замовляють спеціальну послугу. На день народження чи в день смерті забороненого працівники кладовища запалюють свічку чи кладуть квіти. Ще й зараз продовжують знаходити рештки загиблих кілька десятків років тому, ідентифіковують їх та ховають на цьому кладовищі.
Буквально через півтори кілометра від цього кладовища вічний притулок знайшли американські солдати-визволителі разом із генералом Джорджом С. Паттоном. Його спочатку похоронили серед інших солдатів, а потім перезахоронили окремо. Про це розповів працівник Люксембурзького американського кладовища Натан Джеллен. Він спеціально переїхав із Штатів до Люксембурга, щоб доглядати за кладовищем, проводити екскурсії та продовжувати пошукову роботу з встановлення осіб, захоронених тут. Землю під захоронення керівництво США отримала в безтермінове та безоплатне користування в 1951 році.
Цікаво, що серед традиційних хрестів можна де-не-де зустріти зірку Давида. Гід каже, що це було індивідуальне побажання рідних. Усі хрести і зірки зроблені з білого мармуру і розташовані так, що з якої б сторони не подивився, ряди виглядають симетричними. А ще тут похоронена єдина жінка – військова медсестра. Також на території є великий храм, де можуть зайти люди різних релігійних віросповідань.
Це був насичений і складний день для нашої групи. Час, проведений у місцях, де рано чи пізно закінчується все: велич, слава, жага загарбництва. І під надгробними плитами усі стають рівними. Мабуть, це правильно, що існують такі організації, які допомагають долати післявоєнні наслідки і працюють над примиренням сторін. І наші німецькі екскурсоводи запевнили, що вони готові займатися відповідними процедурами і після завершення війни росії з Україною. І кожен із українських журналістів подумав про своє, про своїх. Про те, як складно говорити людською мовою до нелюдів і наскільки має переважати справжня людяність і гідність, аби вчиняти справедливо по відношенню до тих, хто день і ніч плюндрує нашу землю. Боже, дай нам сили і мудрості, бо ненависті у нас є доволі…
Людмила ФЕДЮК.
