Народне мистецтво
«Черлені образú» на склі … Чи чули ви про них? Якщо ні, то ця стаття для вас. Бо образи на склі на Гуцульщині з’явилися ще у середині XIX століття. Вони є християнськими, але далекі від традиційної канонічності. Тому не підтримувалися церквою, призначалися не для храмів, а для інтер’єрів селянських хат. Таке наївне мистецтво було доступне лише простим людям.
А ще детальніше про це народне мистецтво дослідила та розповіла під час цьогорічного Зльоту талановитої гуцульської молоді учениця 7 класу Підзахаричівської гімназії Софія Холеван (керівниця Лілія Холеван). Тож пропонуємо читачам здійснити мандрівку у часі та крізь призму дослідницької роботи, в якій Софія знайомить з видом народного мистецтва, яке вже відходить в історію.
Образи (ікони) отримали свою назву від активного червоного тла, на якому були представлені постаті, а також від темно-вишневого «тінювання». Сьогодні такі образи на склі можна побачити у Чернівецькому обласному художньому музеї, Національному художньому музеї України та музеях Львова та Коломиї.
Але на Буковині найбільша кількість таких артефактів знаходиться у відомого колекціонера, на жаль уже покійного, Івана Снігура – етнографа, мистецтвознавця, заслуженого майстра народної творчості України (близько 180 автентичних ікон та невідома кількість їх авторських копій). Значно менше ікон є в колекції Івана Балана – заслуженого художника України, члена Національної спілки художників України (10 ікон).
– Такі образи є і в нас, – розповідає Софія. – Один в моїй хаті, а три – в музеї мого покійного дідуся Марка Томюка. Ці образи моєму дідусеві дісталися в спадщину від його бабки та мами. Їм налічується більше ста років.
Малювати ікони гуцули навчилися від румунів та словаків
Техніка малювання на склі була запозичена із сусідніх країн – Румунії та Словачини, в яких діяли масштабні осередки, де тиражували тисячі релігійних сюжетів. Містечка та села Карпатського реґіону (Вижниця, Косів, Кути, Надвірна, Печеніжин, Пістинь, Рахів, Уторопи) у XVII-XIX століттях були центрами інтенсивної внутрішньої та зовнішньої торгівлі. Тут на ярмарках та біля церков продавали привезені здалека образи.
Згодом і місцеві малярі почали малювати такі образи. Їх писали поодинокі народні майстри або цілі сім’ї. Образи переважно анонімні і недатовані. Митці надавали своїм образам спрощеного вигляду, наповнювали сюжети побутовими реаліями та надавали творам земного характеру.
Передумовою розвитку іконописання на склі стало масове виробництво дешевого і доступного матеріалу, такого як скло. У 1816 році у Красноїльську (Сторожинецький район) почала працювати фабрика, на якій, крім різноманітних гутних виробів, виготовляли листове скло. Наприкінці XIX – на початку XX століття народні майстри використовували фабричне скло.
Спосіб виконання був простим. Зображення виконувалося в зворотній проєкції. Спочатку майстер вибирав скло, обов’язково прямокутної форми, очищав його і знежирював. Далі наводився контур (прориси). Лінії проводили чорнилом, або як його ще називають «кіндрусом» (суміш сажі зі смолою).
Матеріалом для виконання початкового етапу роботи слугувало перо. Імітацію тінювання робили пензликом, виготовленим власноруч із пучка волосків домашніх тварин. Ним виконували прямі та хвилясті лінії, штрихи, крапки, найчастіше вони були синіми, темно зеленими та червоними, рідше білими. Цими засобами збагачувалася вся композиція ікони: одяг, квіти, предмети церковного начиння, елементи інтер’єру та екстер’єру.
Наступним етапом роботи є нанесення фарби на скло. Ікони писали олійними фарбами. Щоб фарби швидше висихали, до них додавали терпентин. Як усі прориси висихали, фарбою покривали загальні площини композиції і залишали на довгий час підсихати.
Третім етапом є завершення та оформлення роботи. Майстри виконували золочення німбів, одягу чи інших головних деталей ікони, використовуючи металеву фольгу, для захисту і фіксації заклеювали її смужками паперу. Далі ікону одягали в дерев’яну раму та тильну сторону забивали тонесенькими дощечками – «лубами». Рами фарбували в один колір, або орнаментували.
Важливі постаті святих у народному культі
Центральне місце у народному культі Гуцульщини належить Святому Николаєві – саме до нього зверталися гуцули у всіх земних напастях. Важливим святим був також Юрій Змієборець – покровитель скотарства – адже успіх цього промислу був для горян питанням життя і смерті. А ще, у народній уяві Юрій/Георгій виступав поборником добра, справедливості, до нього зверталися як до заступника.
Серед жінок-святих популярними були образи Варвари, Параскеви та Катерини. Варвару зображували з чашею і мечем – атрибутами мучеництва, інколи вона тримала чашу і пальмову гілку. Ця молода дівчина була заступницею і покровителькою усіх жінок. Її вираз серйозний, гордий, одягнена в пишний одяг, у волоссі переплітаються стрічки, на голові корона. Часто край німбу прикрашали квітами.
Гуцульська ікона “Свята Трійця” з зображенням трьох людських постатей і голуба – це унікальна інтерпретація традиційного християнського образу, характерна для народного мистецтва кінця ХІХ – початку ХХ століття. Такий варіант відображає поєднання канонічних уявлень про Святу Трійцю з народною творчістю та місцевими художніми впливами.
– Досліджуючи гуцульські образи, мальовані на склі, я зрозуміла, що мені ще так багато треба дізнатися, – ділиться Софія. – Шкодую, що мій дідусь мені так мало розповів, не тільки по ікони, а й про все-все, що стосується родинних реліквій, історії краю тощо. Зате я маю мотивацію – дізнатися про це все самостійно, адже дідусь залишив нам музей «Скарби роду Кознюків», а там надзвичайно багато матеріалів та артефактів.
Цей музей став для мене місцем, де я продовжую досліджувати історію нашого роду і краю. Тепер я розумію, що кожен предмет, кожна ікона або документ – це не просто артефакти, а живі свідки минулого, які допоможуть мені розгадати таємниці життя моїх предків та поділитися з іншими.
Тішить, що наступні покоління гуцулів дбайливо та ретельно збирають у скарбницю народних скарбів все те, чим жили і гордилися їхні предки.
