Дощ лив, як з відра. Земля не встигала вбирати вологу, а тому подвір’я і навіть грядки перед будинком, за якихось півгодини, перетворилися на маленьку Венецію, у якій замість гондол плавали дерев’яні обрізки та патики. Від гучних гуркотів грому було страшно, хотілося заховатися в шафу, чи під стіл, але цікавість перемагала і, поміж громами і спалахами блискавок Оленка все ж насмілювалась дивитись у вікно та споглядати на гнів і силу природи.
Раптівка закінчилась і лише віддалені перегуки грому нагадували про пережитий страх. Калюжі швидко зменшувалися у розмірах і вабили своїм блиском та свіжістю.
На голосні заклики квочки, яка вишукувала дощових черв’яків у різних сховках, курчата чомусь не відгукувались. Квочка заклопотано бігала вздовж паркану та усі її квоктання були марними.
Оленка знайшла малих потопельників і, зрошуючи мокру землю ще й своїми слізьми, “поховала” їх у “братській” могилі. Шукаючи, з чого б зробити хреста, під кущем натрапила на ще напівживе курча, яке вже й голову не могло тримати. Не вагаючись поклала його в пазуху, зігріваючи власним теплом.
Наступного дня сусіди побачили Оленку з іграшковим дитячим візочком, у якому замість ляльки було закутане … курчатко! Вони дивувалися та прихильно ставились до такої дружби дівчинки з курчатком. На подив усіх згодом курча почало ходити та відповідати взаємністю своїй рятівниці.
Як склалася доля того курчати у пам’яті сусідів загубилося, але про цей випадок часто нагадували дівчинці ще й в підлітковому віці. А виросла вона тихою, доброю, творчо обдарованою та замріяною красунею. Батькам не докучала, вчилася добре, що їх цілком влаштовувало. Вони творили красу. Підготовка та участь у показах та виставках, мистецькі відрядження займали весь їх творчий час та і дозвілля. А спілкування з дочкою часто зводилося до традиційних чергових фраз.
Повернувшись якось додому, після одного з творчих відряджень, батьки Оленки не почули відповіді на своє привітання. Мама знайшла дочку без свідомості на ліжку серед порожніх упаковок від пігулок. Питання: “Чого їй не вистачало? Навіщо так вчинила?” німим криком зависло в кімнаті.
* * *
Ця сім’я не рахувалася і не могла рахуватися неблагополучною. Найдорогоцінніше надбання батьків, незрівнянне з усіма мистецькими шедеврами, їхня дитина, потребувало не милування, оцінок, захоплених вигуків, а звичайного спілкування. На порозі юності дівчинка все ще залишалася тим маленьким курчатком, яке потребувало тепла та порозуміння біля материнського серця та батьківських плечей. Відчуження найдорожчих, чиїсь образи, нерозділені почуття вимагали виходу назовні та важким, холодним каменем наростали в її ніжній душі. Народна мудрість “Бажаючи щастя дітям – витрачайте на них вдвоє більше часу і вдвоє менше грошей” оминула цю сім’ю.
Через кілька днів по тому до школи з-за кордону прийшло повідомлення: “…Олена зайняла призове місце у міжнародному конкурсі юних митців…”.
Микола ОГРОДЮК.
