дар, сила і зброя під тендітною обкладинкою
Продовжуючи цикл статей «Коли звучать сирени – мистецтво не може мовчати», сьогодні говоритимемо про поезію. Ту, що твориться під час війни, народжується під вибухами і яка стала єдиним способом загоїти рану втрати близьких людей. І про людей, які пишуть, бо – це їхній спосіб боротьби у час втрат і болю.
Коли поезія стає щитом, а рядки – підтримкою для побратимів і дітей
Тож не могли не запросити до розмови про вагу слова сьогодні нашого колегу – журналіста Валерія КИВЕРО, який з січня 2023 року служить в ЗСУ.
У мирний час він писав статті, готував сценарії до різних подій, був ведучим заходів та ініціатором різних цікавих зустрічей. Хоча за освітою – географ, а трудову діяльність розпочинав педагогом у рідній Сергіївській школі в 1987 році. А паралельно – писав вірші, для себе, “у шухляду”. Але тоді його поетичні рядки мали зовсім інший зміст, прикрашаючи дозвілля чи якісь урочисті миті. У 1992 році навіть отримував запрошення вступити в московський інститут мистецтв, але тепер щиро радіє з того, що так і не скористався цією можливістю.
До 1997 року Валерій працював у школі, а далі – змінив зайнятість. Протягом двадцяти років він був координатором у провідній косметичній компанії, а в 2012 вирішив здобути вищу освіту та разом із старшою дочкою Надією вступили до ЧНУ ім. Ю. Федьковича. Бо переконаний, що вчитися ніколи не пізно.
У 2016 році закінчив навчання, а в 2020 році вирішив спробувати себе в журналістиці. Так і став частиною колективу «карпатців». Тут знову довелося вчитися новій справі, але енергії та завзяття нашому колезі не позичати. За кілька років роботи в редакції він випробував себе і в відеоформаті редакційних привітань, і ініціював авторську жартівливу відеорубрику «Най вхопит холєра, шо вповідає Валєра».
А коли розпочалася війна, першою ідеєю, яка у нього виникла – було об’єднати мистецтво як силу заради підтримки захисників. Тож редакція «Карпат» спільно з митцями, майстринями та творчими людьми Путильщини провела кілька благодійних аукціонів на підтримку ЗСУ, де зібрали більше 10 тисяч гривень.
У січні 2023 року Валерій мобілізувався до лав ЗСУ. І буквально через кілька тижнів відправився на військові навчання до Великобританії. Та, навіть маючи високу відповідальність перед державою, чимале навчальне навантаження від британських колег, Валерій знаходив час, аби вести дистанційно рубрику в газеті «З військового щоденника». Тут він ділився досвідом перебування та навчання за кордоном, роздумами та творчими рядками. Рубрика користувалася неабиякою популярністю серед читачів, бо очима журналіста вони могли бачити устрій, побут та особливості іншої держави.
А коли Валерій повернувся з військового навчання, служба стала забирати весь час, і рубрика зупинилася. Але неможливо утримувати слово, якщо воно живе всередині. Тож Валерій почав ділитися з нашими читачами своєю поезією у рубриці «З поетичного зошита», яка народжувалася на полігоні, в окопі, на полі чи після спілкування з побратимами. Це була його відповідь суворим військовим будням.
А згодом виявилося, що його слово допомагає не тільки самому авторові, а й торкається сердець інших військових. Так у Валерія почали з’являтися перші шанувальники поетичного слова в армії. Щоб не давати тривожним думкам лізти в голову, військові у вільний час читали вірші. Серед них був і побратим Василь Омельченко з Києва. Він не тільки читав у соцмережах вірші Валерія, а й мав альманахи з його поезіями (за останні два роки Валерій друкував свої вірші в шістьох українських альманахах, які вже є і в шкільних бібліотеках Путильщини, і в селищній, а також у багатьох друзів та рідних). Книги передавав додому. А коли Василь пропав безвісти, саме завдяки тому, що дружина Олена і дочка Людмила читали ці вірші, вони зв’язалися з Валерієм і донині підтримують зв’язок.
Ще один знайомий Валерія – вчитель музичного мистецтва з Хмельниччини Назар Нікончук теж захопився творчістю військового. А одного дня прислав Валерієві несподіваний подарунок – на слова його вірша він написав музичну баладу, використавши ресурс штучного інтелекту.
Але найчуттєвішим доторком до військової поезії став випускний 4 класу в Кам’янському ліцеї Кам’янецької громади на Буковині. Тут діти розпочали своє свято словами вірша Валерія «Не хочеться писати про війну…»:
Не хочеться писати про війну
Про біль, страждання, сльози чоловічі,
А хочеться про сонце, про дощі,
Веселку в небі і пахучі квіти.
Не хочеться писати про війну,
Про звук сирен, ракети і шахеди,
А хочеться про наших дітлахів,
Які назустріч вітру мчать на велосипеді…
– Із творчістю Валерія Киверо я мала змогу познайомитися завдяки тому, що його дочка Надія Валеріївна є моєю колегою (я вчитель початкових класів, а вона викладала у моїх учнів англійську мову), – розповідає вчителька тодішніх четвертокласників Анастасія Іллівна Білійчук. – Надія Валеріївна часто розповідала про свого тата, який є не тільки талановитим журналістом і поетом, але також і нашим захисником. Тоді я доєдналася до сторінки пана Валерія у Фейсбуці.
Готуючись до випускного вечора у 4 класі, мені захотілося додати якусь родзинку до сторіночки вшанування наших захисників. Саме тоді Надія Валеріївна прочитала вірш батька, і я зрозуміла, що це те, що потрібно. Таким чином, діти глибше відчують почуття наших Героїв, адже вірш ішов саме від серця воїна. Крім того, вони любили Надію Валеріївну, тож змогли пройнятися її емоціями та емоціями самого вірша.
Я вважаю, що потрібно з дітьми працювати так, щоб вони завжди пам’ятали ту ціну, яку наші Захисники платять за незалежність України, а також, які вони талановиті (кожен по-своєму).І тут неважливий вік учнів, адже усі вони стали дорослішими передчасно, тож повинні виховуватись у патріотичному дусі повсякчас.
Відео зі щемливим декламуванням вірша одразу облетіло соцмережі. А ще до цього – приїхавши в одну з відпусток, Валерій отримав запрошення завітати на зустріч зі школярами у Сергіївську школу. Адже тепер він для дітей – не просто житель села, а захисник та поет, який пише про війну…на війні.
Також військова реальність допомогла Валерієві ще більше підкреслити роль родини та близьких людей у житті, зокрема, дружини Світлани, про що він час від часу пише:
Мені хотілося, щоб знов ішли удвох,
І шурхотіло листя під ногами.
Життя проходить й час не зупинить,
Про це ми розуміємо з роками
Валерій зізнається, що саме можливість писати свої думки на папір і ділитися ними допомагає його переживати багато складних подій. І мріє після перемоги обов’язково організувати якусь творчу зустріч на Путильщині тих людей, з якими його звела саме війна. Парадоксально, але саме під час перебування на фронті він зустрів багато творчих людей, які змінили звичну справу на військову, а робочу форму – на однострій. Але не змінили єдиного – творити і підтримувати словом…
Дружина загиблого морського котика перетворює біль у вірші
У кожної війни є свій голос. Для когось – це гуркіт гармат, для когось – плач дитини у підвалі. А для Ірини СИСОЄВОЇ – це вірші. Молода вдова загиблого захисника України знаходить у поезії силу, щоб жити далі, підтримувати інших і продовжувати справу свого коханого – любов до України.
Ірина родом із Харкова, у мирні часи разом із чоловіком жила в місті Очаків Миколаївської області. Там, біля моря, мріяли про сім’ю, дітей і спокійне життя. Але 24 лютого 2022 року все змінилося.
– Ми дивом врятувалися, – пригадувала жінка. – Стояла біля будинку з коляскою, коли почула потужний гул літака. Навіть не знаю, як встигла схопити дитину і забігти до хати. За кілька секунд пролунав вибух. Вікна повилітали, а ми лишилися живими лише тому, що вікно біля нас було притулене до паркану.
Відтоді Ірина з маленькою Софійкою майже місяць не виходили з підвалу. Було холодно, темно і страшно. Люди боялися навіть дихати. Коли стало зрозуміло, що місто під постійними обстрілами, Ірина вирішила евакуюватися. Але знайти транспорт було майже неможливо – ніхто не хотів їхати під кулями навіть за великі гроші.
– Усе вирішила випадкова зустріч. Один чоловік погодився вивезти нас до Вінниччини. А вже звідти, завдяки волонтерам, ми потрапили у гори – на Путильщину. Нас прийняли абсолютно чужі люди, але ставилися, як до рідних. Це врятувало нас, – зізнавалася жінка.
Її чоловік, Сергій Сисоєв, був військовим Сил спеціальних операцій ЗСУ – морським спецпризначенцем. Ще у 2013 році він стояв на Майдані, захищав Харків від проросійських сил, був одним із тих, хто формував перші добровольчі батальйони. Займався спортом, мав звання майстра спорту з кікбоксингу, але понад усе мріяв бути військовим.
– Ми познайомилися 2015 року під час волонтерства. Він тоді готувався до служби, а я писала вірші для бійців. Так наші долі переплелися з війною, -пригадувала Ірина.
Сергій воював у найгарячіших точках: на Донбасі, у Маріуполі, Попасній, на Херсонщині. Був розвідником, парамедиком, бойовим плавцем, мав за плечима десятки стрибків із парашутом. Побратими називали його «людиною світла». 15 червня 2022 року Сергій загинув під час виконання бойового завдання на Херсонському напрямку. Йому було лише 25.
– У ньому жила величезна любов до життя, до України, до нас. Він обіцяв повернутися… Я й досі чую його голос, коли пишу вірші, – каже Ірина.
Писати Ірина почала ще у 2015-му, під час першої хвилі війни. Її поезія – щира, без прикрас, про страх і ніжність, про біль і надію. Після смерті чоловіка вона одягнула свою поезію в «камуфляж», і слова стали її єдиною зброєю проти розпачу.
– У мене є рядки: «Герої, знаю, не вмирають – вони ідуть у вічний сон…» Тепер ці слова про нього, – каже поетеса.
Саме тоді, в 2022 році народилася збірка «Людина як поле бою», яку вона присвятила Сергію. У вступі до книги Ірина написала: «Ти хотів провести зі мною все життя. Але війна забрала нас одне в одного. Тепер ти живеш у моїх думках, віршах і снах. Я ніколи не перестану тебе кохати…»
Перші публікації Ірини з’явилися на сторінках нашої газети «Карпати». Її поезія одразу відгукнулася в серцях читачів: у ній була правда війни, ніжність жінки, що втратила, але не зламалася.
Редакція також допомагала Ірині реалізувати її дебютну збірку, а на YouTube-каналі газети вийшла серія авторських читань поетеси. Ці відео й досі збирають перегляди, бо в кожному слові – жива пам’ять про воїна і крик душі жінки, яка продовжує любити.
Згодом Ірина переїхала на Івано-Франківщину, але продовжує підтримувати зв’язок із нашою редакцією, бере участь у спільних проєктах і навіть передплачує електронну версію газети «Карпати».
Творчість Ірини давно вийшла за межі області. У 2024 році вона познайомилася з німецьким перекладачем Міхаелем Бентеном, який переклав два її вірші німецькою. Вони увійшли до міжнародної збірки «Коли небо чорне», де представлено твори сучасних українських поетів.
Ірина бере участь у благодійних заходах, літературних вечорах у Львові, Івано-Франківську, Яремчі. Вона декламує вірші, що народилися з болю, але дають надію іншим.
– Один із найважливіших для мене творів «Ми – голоси полонених», – каже поетеса. – Я читаю його на всіх заходах, бо маємо пам’ятати про тих, хто бореться за нас.
У 2025 році Ірина видала друге, оновлене видання збірки «Людина як поле бою», а також створила серію авторських листівок під брендом KRYLATI.ART. Усі кошти з продажу вона передає на потреби Збройних сил України.
Її поезія – це щоденник війни, написаний серцем. Це пам’ять про чоловіка, який став символом мужності, і доказ того, що навіть у найтемніші часи з болю може народитися світло. Ірина не називає себе героїнею. Вона просто живе – заради донечки, заради пам’яті про коханого, заради України.
І коли вона виходить на сцену, бере мікрофон і читає свої вірші, здається, що поруч із нею – його тінь, що підтримує, надихає і нагадує: любов сильніша за смерть.
Коханий, чуєш, вже на небі,
Вже відболіло, не болить.
А нам ще жити якось треба,
Нам треба донечку ростить.
Ти чуєш, я тебе кохаю!
І все життя буду кохать!
Герої, знаю, не вмирають,
У вічний сон лягають спать….
Людмила ФЕДЮК.
