Про те, як колись гуцули ходили полювати та які пригоди мали у лісі, пригадує Константин МОЙСА з села Чумирна (громада Ватра-Молдовіца Сучавського повіту):
«Робив конем у лісі, у верху усіди треба коня. Перейшли у мене штири коні за підисєть років. Йик ішов, у дорогу брав з собов бринзи, хліба (кулеша студена, тиму її не брав). До цего шє флєшу молока, і з тим був. То тепер нима дичини, а за Чаушеску були, ходили шість-вісім у гурі. Пасли собі разом. Йик знали за тебе посіпаки Чаушеску, то миг сидіти пара років. А йик ти собі брав з лісу, ніхто не знав, ніхто не записував, кілько є в лісі.
Мене вчіли старі газди, допомогали мені то, шо було траба. Добре, бис менше знав ти самий, ані ші другий. Не треба, би мав приятеля. Йик ти є самий, то знаєш, шо ти є самий – ніхто не знає за тебе. Май добра пушка поєдинка, бо далеко б’є, але то було чути гук з пушки. А була саморобна, тоже стрілєла на 200 метрів. Чути було, але ни так дуже. Чоловік май старий, знає, йик з тим обходитиси і йик сокотитиси.
Уповів мені оден чоловік, йик вин ходив на стрілецтво. Тогди курса (автобус) ходила у Ботошани. Сідав на ню, приходив до Маджіни, там пересідав до села Качіті. У тім селі жили поляки. У них була міна (шахта), де добували сіль. Там ші потепер є підземний зал для гри в теніс, церква Святої Варвари (покровителька шахтарів). У селі є приватні базіни (басейни). Та вода, шо в них, видбирає з чоловіка усєкі слабості. Само бирше лічит клуби, коліна, ликті (видтив я брав соли, посипав мокру траву).
Я не сидів тут, мав собі бурдейчик у верьху. Увечєрі ишов до бурдея, сидів на призьбі тихо, призирав, шо пасет на поли. Брав соли, посипав мокру траву. Уни приходили, пасли там траву, і я миг досігнути сарна. Так посипав, аби вни були близко до мене та й оден був мий. І помали ближивси д’тому малому цапкови або телєті. Бо з великим я ни мав шо робити. Не мав чоловіка, ни на кого ни мав віри. Та й тогди йик ни в вечєрі, то рано мав собі свіжину.
Коли убив сарна, викігав з него калюхи, прєтав їх, бо не їв. Шкіру лупив ножем, порубав на кавалки, клав у лім (сучє) або під колоду. Лисиці тому радувалиси, бо мали шо їсти і просили Бога за мене. Брав голову цапка з рижками, а мнєсо – в рупцак і ніс д’хаті.
Там уже чікала кулешя. Пражив потрух чорний та й почки в оливі. Їв з кулешев барабулінов і молока квасного. Тогди тримавси у путері, брав коня тай ишов до роботи. Мнєсо клав у дим, сиділо тиждень у диму. Але наперед клав у сіль. Коли збудилоси, по кавалкови рубав, брав кулеші, молока квасного, бринзи та й до цего брав по погареви вина – чувси у путері. А єк трафивси волик, кістки з него не метав, а варив чорбу (дзєму любив). А витак робив пастраму (буженицу). Дике мнєсо добре по Ілію, можете їго їсти. Їк кладете варити, то уно має цєти (уже сите). Кладете сметани – маєте лік на груди, на цілу тварь. А єк уб’єте до Ілія, то вно таке, йик з кутюги.
Різав собі вепря і мішав з тим мнєсом, молов машинкою та й гата. Робили топітуру, пражив мнєсо з кубасами, солонинов, клав у горшьок – то сиділо й ни збав’єлоси. Видтив брав зо дві-три лижці, бив двоє їєц, досігав кулешку барабуліну, бринзи. То пражилося, і була добра їда. Мав кирницу, клав у боркан у воду холодну. Мнєсо солене по люцки там стоєло дві-три неділі.
Мені пукали двері три вечори. Це значіт, шо мала прийти поліція. У тім селі був сіксот, рекламував (продавав) кожного чоловіка у селі. Робив таке, шо поліція кєгала людий до себе. Прийшли д’мині та й кажут: «Прийшов нам плік (донос), що ви маєте гвер у лісі». «Я в лісі можу мати десіть, аби дома не мав. Йик вин знає, де є, най идет вам давати. Чо’ ви слухаєте їго?» «Нас посилают старші і ми мусимо йти». Єк пише тобі за гвер, то борзо зараз приходит до тебе. Шукай тут та й неси суда, йик маєте шо.
Перед тим дві неділі прийшов їго кум та й казав, шо веперь приходит, шукає барабулю в городі. Той поклав сильце на него і ймив їго. Мнєсо з него у осени не є темне, таке, єк товарє. Не годен точно знати, чіє. А той кум мав жону, любила плескати їзиком. Десь увечері тулєласи д’нему, вин приповівси, видки у него мнєсо. Та борше розказала свої кумі, і так помалу дійшло до них.
Приході д’нему, а вин приготовивси. Змудрував їх, узєв дві пунґі (пакети) і помішєв мнєсо. Поліціст утворив фріджідер (холодильник), увидів два пакети. Узєв, попахав та й каже: «Озму до лабораторії». Приятель відповів: «Йик береш – потому назад принесеш». Той собі добре роздумав, шо єк це мнєсо товарє, чо має провірєти, а потому нести назад. Вин собі лиш поклав у фріджідер. Приятель май потому найшов доріжку, куди вепер собі ходив і знов їго ймив. Зробив з ним порядок, але тоти вже не знали.
Ілля Маковей з Путильщини теж уповідав, як з товаришами ходили горами на польованє. Тогди Петро Ткач був найстаршим від польованя. Дбав у него, любив начальство, звір давав стрілєти лиш їм. Прості польованики мусили прєтатиси сперед него, аби мали на свєто свіжої бужениці. Стриї любили польовані, ходили в Нижну Їлочору. Там оден чоловік мав свою токарню. Виливав кулі на машинці, робив і лагодив зброю. Бо куплені патрони були заслабкі, траба було їх переладовувати. То були такі стриї, шо робили узимі дикунку, вид неї ходили на польованє. Стрілєли оленя, випускали калюхи і тогди могли застрілити медведя. Бо вин любит мершу. Приходив на мершу, там їго стрілєли. Лій з оленя добрий на гартування пружин до сильця. Уно не пукало в морози. А сало з медведя, оленя, бурсука брали на лік. Молоко з тим салом пили вид застуди, мастили синєки, то борше переходило.
Ходили темної осені на польованє у Жупани, Калиничі (біля Томнатика). Мусіли йти досвіта – у четвертій-пєтій годині. Убиралиси дуже добре. Робили там луб’єнку, наспид стелили фою, моху. Бо тогди тис мороз і був сніжок. Старалиси вполювати вепря. На польованє ходили Пердей Василь, Маковій Ілля. Лісником був Попюк Степан, єгер – Горбан Олексій. З собов брали хліба перкалабского, робили загонку.
Великий веперь вилетів на Куришя Василя. Той узєвси стрілєти, пушка дала осічку, веперь штрик і тому урвав штани. Шєстє мав на котюги, вни їго видпудили. Той пишов на засідку до Лазаря Міхайла, і вин їго застрілив. Другі польованики прийшли до Куришя. Питалиси в него, шо було, шо гостив. Не миг сараку з перепуду вимовити нічо. Витак ділилиси тим свином. Шкіру і головизнину узєв Лазарь, бо то їго трофей. Кожний узєв собі стегно, ребра. Мнєсо ділили на штирьох. Калюхи поділили на кутюги. З тим пишли д’хаті, досігли самогонки з маслом до загрітку. Свіжину смажили в чавунчику, їли з кулешков. Пили по підисєть грам доброї самогонки і добре собі побаювали.
Один раз Іван Степанович Дмитрюк повернув до Пердея, пишли на польованє. З собов мав собаку Тучу. Гонила дес туда звір і пишла на Румунію. Аж у дві неділі румунські граничєрі передали її нашим. А тоти виддали їму. Той раз вполювали маленького цапка, поділилиси ним. Іван Степанович узєв собі грибів і афин, бо треба було йти на роботу у Селятин. Там робив зубним лікарем.
Єк казав Ілля Маковей: хто видит красу природи, той не має коли журитиси і думати за пусте. Идеш у ліс, вин даст тобі відповідь на то, шо хотів чути й знати. Але мусиш мати віру тверду, шо дистанеш відповідь.
Записав Віталій ДМИТРЮК.
