Уміння володіти словом споконвіку було в пріоритеті. Риторику вивчали у привілейованих навчальних закладах, нею володіли можновладці, філософи, поети, політики… Доносити свої думки чи керівників, у час, коли більшість людей були неписьменними, було дуже важливо. Нині також вимоги до виступів чи висловлювань не втратили своєї актуальності.
Інколи можна почути вислів “Говорить, як по-писаному”. Однак і готові тексти не всім дано прочитати так, щоб сказане за душу брало. Переважно цього навчають працівників сцени , дикторів, дипломатів, професійних політиків…
Але вміння говорити не завжди виказують інтелект, мудрість, життєвий досвід. Про що найяскравіше свідчать результати різноманітних виборів.
Свого часу я був позаштатним райкомівським лектором. Матеріали лекцій були заздалегідь готові, а прочитати – було не так уже й складно. Інша справа, що тематика лекцій була не популярною для переважної більшості лекторів.
Ті, кого я вважав для себе авторитетами, теж пройшли подібний шлях і безумовно мали ще й талант. Це, насамперед ведучі різноманітних заходів районного рівня на Путильщині – Олександр Опанасович Гендзьора, Богдан Іванович Лисак, Василь Семенович Томюк, Олексій Георгійович Чепіль. Вони працювали у різних сферах народного господарства та промисловості, але завжди мали тісний зв’язок з працівниками культури, культосвітніх закладів, бібліотек, музичної школи. З часом і я влився у це середовище. Співпраця з ними у моїй журналістській роботі була корисною та взаємовигідною. Репортажі з різноманітних виїзних заходів широко висвітлювалася на сторінках районки і в радіопередачах.
Згодом, працюючи на радіо, мені доводилося підшуковувати собі дикторів, бо обов’язковою умовою було поєднання чоловічого та жіночого голосів. Одного гарного голосу для цього було мало, тож вибирали таких, які вже мали певний досвід та знання. За неповних три роки зі мною працювали український філолог Наталія Григорчук, вокалістка Олеся Стратій, режисер Марія Колибаба. Їх голоси були впізнаваними серед мешканців Путильщини.
Пригадую курйозний випадок. Перед новим роком працівники культури щедрували та вітали по домівках керівників районного рівня. Проходячи повз будинок, в якому я проживав , хтось із них запропонував: “А давайте привітаємо і нашого Миколу та його діток!”. Так і зробили – діти та дружина були приємно здивовані та пригостили змерзлих щедрувальників кавою.
Наступного за святковим дня – директор будинку культури, завідуючий відділом пропаганди та агатації були “на килимі” у очільника району. Виявилось, що мій сусід, учасник бойових дій у другій світовій війні зранку пожалівся “першому”, що його сусіда, працівника редакції, щедрувальники привітали з новорічними святами, а його – ні. Тож наступного року щедрувальники вже вітали усіх ветеранів. А мені було приємно, що працівники культури вважали мене своїм. Тож незабаром заслужив право бути ведучим окремих культурно-мистецьких заходів районного рівня. Була також пропозиція згодом очолити відділ культури, однак, я її не прийняв, бо вважав, що таку посаду має очолити професіонал.
Завжди тішився успіхами своїх колег, які засобами мовлення працювали на благо людей. З приємністю згадую колег путильчан, радію творчим удачам вижничан. Високо ціную майстерність Михайла Ковалюка, Ангеліни Юрійчук, Анни Гудими, поряд з якими проводив соціально-культурні заходи на сценах вижницьких районних будинків культури та дитячо-юнацької творчості.
Згадуючи минуле, живучи сьогоденням – утверджуюся в тому, що СЛОВО та ще мовлене рідною мовою – мало, має і матиме значення!
Микола ОГРОДЮК.
