Про Юрія Паучека з Довгопілля знають не тільки на теренах Буковини. Це знаменитий майстер художньої обробки деревини, який справді вміє вдихнути у деревину душу і побачити в звичайному дереві витвір мистецтва. Він – член Національної спілки майстрів народного мистецтва України з 2008 року та Заслужений майстер народної творчості України з 2012 року. Звідки такий унікальний талант? Юрій з дитинства зростав у Карпатах, де все навколо було незвіданою казкою. А ще він зростав у родині дужих гуцулів, в руках яких горіла будь-яка справа. Зокрема, гордиться тим, що він з родини керманичів, яким підкорювалася не одна гірська річка. І пригадує про ті часи, коли малим хлопчаком бігав до гамованки, де дід та батько збивали дараби.
Мій дідо, Луцюк Семен Степанович, рожений 1870 року за Австрії у глухому куті, недоходя потоку Сокільця в Довгополи, розказував Юрій Паучек. Там є скала Соколец, коло неї на площі – осинник. Там можут бути могили. Є недалеко Глібока, де є залишки древніх мурів. А на другім боці Черемошу – курган білих хорватів.
Дідо возив дараби з гамованки в Єблуници. Її пригонили до неї керманичі, шо жили в горіщях. Гонив дарабу на Віжницу, купував її жид Лонгвер. А було й так, шо ишов на Чернівці. Рідко коли на Новоселицю або на Липкани (Молдова). Дараби йшли по Пруту, там було легше. Май помалу, можна на берегах було видіти усєкє. Тогди бервена на талбі з’єзували розкрутім, гужвами з молодих смерічок, котрі обпалювали. Або з дерева, котре не ломилоси, а крутилоси. Само ліпше з ліщини, добре тримало талби.
Дідо собі мав приказку на дарабі: «Єднаймоси, тримаймоси, виходім з біди. Разом керми у воду, разом – із води». Коли привозив дарабу у Віжницу, її там з’єднували з другими і вже велику дарабу везли з ним керманичі з Чорногузів.
А мий дєдя, Ілля Федорович, рожений 1905 року, возив дараби за Румунії до Віжниці. Коли йшли Черемошем, дараби були з волосько-лядського боків. На дарабах мали собі прапори (кождий свої держави) і табло, де писало, відків дараба і кілько має кубіків. Хто з керманичів мав документ, миг собі пити в Віжницу або в Кутах у склеп, купити собі, шо треба і принести пригисного до хати (тогди польські злоті були дорожчі за румунські лєї).
По дорозі у Віжницу з обох боків були пляцівки, на котрих були граничєрі, шо провіряли дарабу. Єк було бирше дараб на волоськім боці, то ставали на волоській бік, а єк на лядському – то на їхній бік. Гранирєчі телефоном передавали одні одним. Миг собі спертиси у Розтоках або Підзахаричєм, купити усьо, шо треба у склепах, котрі тримали жиди. Був тогди великий шварц (контрабанда). Коли заходив у склеп, на польськім боці купував шалінові хустки, а на румунськім – добру горівку, котру робили в Іспасі. І з того мав добрий гішефт (вигоду), мав за шо купити пригисного жинці й дітям.
Жив я недалеко коло гамованки. При мені її будували. Коли пас маржинку, ішов до ріки на дві-три години помогати звозити камінє до скрині. Ним засипали фашинє у кашицях. Ми їм помогали, за то уни нам давали дров та й не згонили з дараби, коли ми йшли з гамованки д’хаті. Шукали де май рівно, лиш штрикали і через пару мінут уже видимо хату. Там була невелика дарабка, роблена з п’яти бервен, скріплена великим грубим горбилем. Нас було четверо легінів – Кабюк Дмитро Танасійович, Мороз Нестор Федорович, Пилипко Василь Ілліч і я. Один із нас ліз на дарабку, коло себе мав довгий патик, упиравси ним у дно, тручєв її д’горі. Другі йшли збоку пішя, сокотили, би її не розвернула течія, би уна йшла ривно проти течії.
Так ішли з потоку Сокільця до Конєтина, де було камінє. Їго гуртом намітували на ню. Коли набрали каміня, мусіли тримали дарабку усі попри берег, аби її не взєла течія (шоби дарабку не перевернуло). Коли прийшли, вимітували камінє на фашинє у кліти та й скрині. Так робили кашицу посередині ріки на гамованку.
Коли давали повінь, йшов на ріку, би ймив піков плавачку – дерево, котре йшло само. То, шо лишєлоси вид дараб на плесєнці та й вид миглий. Піку нам робив циган Ключук Василь (жив у жидівській хаті в Довгополи. З неї жиди втекли, єк прийшли румуни).
Шє пригадує Юрій, шо керманичам забороняли когос везти. Коли поклали гамованку, у Сокільци ловили дараби. Варташ там був Гріньо. Керманичам приносили їсти домашні і передавали на дараби голубці, книші, вареники, капусту, рідко коли чітушку. А коли приходили у Віжницу – пили пиво, чітушку, чікали машини. За ними приходили три машини. Хто борше зійшов – сідали на машину: окроме Путилівка, окроме – Біла Ріка і окроме Чорна Ріка.
Тож опанувавши з дитинства стихію природи і води зокрема, Юрій навчився бачити те, що непідвладне іншим. Так на світ почали з’являтися чудернацькі фігурки з дерева і лише крізь призму погляду майстра інші люди теж їх могли розгледіти.
Віталій ДМИТРЮК.
