Саме так відгукується про неоціненну творчу спадщину своєї родини та, зокрема, її берегині – прабабусі семикласниця Яблуницької гімназії Ірина Кочерган. Адже бабусині співанки – це поєднання творчих мотивів Буковини та Галичини, унікальне гуцульське надбання. І хоча прабабусі вже немає більше 12 років, її співанки і досі звучать в родині, а правнучки з гордістю розповідають про них світу.
Життя Євдокії Іванівни Куриндаш (Семенюк) було далеко не піснею. Щоденні виклики у горах змушували тяжко працювати від зорі до зорі, не розгинаючи спину. Вона народилася 10 березня 1932 року в селі Голови Верховинського району. В сім’ї виховувалося шестеро дітей, Євдокія була третьою. У 6 років залишилася напівсиротою, помер батько. Маленька Євдокія мала надзвичайні здібності до математики, коли всі рахували на рахівницях, то вона з легкістю сама, без допомоги, вирішувала всі приклади. Тому зовсім юною вже допомагала вітчиму працювати у магазині. Вітчим Євдокії був на той час завідувачем продуктового магазину.
У 1956 році вийшла заміж за Дмитра Куриндаша. Залишивши рідну домівку, пішли жити високо у гори. Доглядала стареньких батьків чоловіка. Все життя тяжко працювала, щоб забезпечити сім’ю та виховати шестеро дітей. Мали величезне господарство і працювали у колгоспі. За одне літо робили по 14 сін та впорядковували по 20 соток городу.
Та попри все Євдокія вміла знаходити радість у простих речах і навчала всіх цінувати кожен момент. Її історія – це історія любові, праці та незламного духу. Адже створення колгоспів стало ще одним важким етапом для справжніх господарів. Євдокія з чоловіком втратили особисту власність на землю, а працювали у колгоспі ще важче. Незважаючи на ці виклики, гуцули знаходили сили для виживання.
А коли було зовсім тяжко, Євдокія співала. Її голос лунав у домі, заповнюючи його теплом і затишком. Вона складала власні співанки, які розповідали про життя, родину та любов. Кожна пісня була маленькою історією, яка передавала її переживання і мрії. Її слова часто були сповнені ніжності, адже вона знала, як важливо підтримувати близьких у важкі часи. Співала навіть тоді, коли життя ставило перед нею нові випробування. Ця здатність, не втрачати віри та надії, надихала всіх навколо. Її пісні стали для родини символом.
Згадуючи свою молодість, минулі роки та події, Євдокія складала співанки про все, що знала, бачила і що пережила. Вона співала про тяжкі часи війни, коли небо покривали дим і страх, а рідні та близькі втрачали один одного:
Плачут мами за синами,
Жінки за мужами,
Ой, Господи милосерний,
Змилуйси над нами.
Прощай, сестро, прощай, брате,
Прощай стара мати,
Бо Бог знає чи си верну,
До рідної хати.
Ой, обняла жінка мужа,
Тай гірко ридає,
ще маленьке немовлятко,
На руках тримає.
Сумно слухати таку співанку, але в кожному слові відчувається надія. Ця тема дійсно дуже болюча для нас. Співанка про війну несе в собі глибокі емоції, які відображають страждання людей і втрати. На жаль, історія повторюється, і ми знову переживаємо все те, що пережили наші предки. „Не забувайте, – казала вона, – навіть у найтемніші часи завжди є місце для світла”.
Бог великий, любі діти,
Траба си молити,
Шоби татко повернувси,
Вас розвеселити.
Євдокія Іванівна також співала про радісні моменти: про свята, коли вся родина збиралася за столом, про сміх дітей, які гралися на полі, про гарні дні, проведені в горах, де природа здавалася безмежною.
Сім’ї та своїй родині Євдокія надавала особливого значення. Вона розповідала про своїх батьків, про те, як мати навчила її плести капці з вовни, а батько – правити косу на покосі. „Родина – це наше коріння, – вважала прабабуся. – Без коріння ми не можемо рости”. І коли прабабуся залишилася на цьому світі без батьків, то теж цей оспівала у співанці:
Лишиласи сиротою,
Єк билина в полі,
Ни дєдика тай ни неньки,
Ни ридної долі.
Життя – це шлях, який часом веде через терни, але в кінці завжди чекає сонце. Євдокія та її чоловік прожили разом більше ніж півстоліття. У їхньому житті було багато труднощів: війна, труднощі з грошима, здоров’я, та інші випробування. Але попри всі негаразди, вони ніколи не втрачали надії.
З часом, коли діти виросли, створили свої сім’ї, прабабуся з прадідусем залишилися самі. Згодом помер чоловік і всю свою тугу Євдокія вилила у співанку:
Звідки прийду до домочку
Та з жалю заплачу,
Бо вже свою рідну долю
Нігде не побачу.
Полишила мене доля,
Навіки, навіки,
Нігде ї не побачу,
Хіба на тим світі.
Ни склала я співаночку,
Цису з веселости,
Але й склала співаночку
Із жалю та млости.
Куди пишла, звідки прийшла,
Слизами вмивала.
Та так цису співаночку,
Сумну поскладала.
Так, у її маленькому хуторі, де звучали мелодії її співанок, зберігалися пам’ять і мудрість багатьох поколінь, які допомагали людям пережити труднощі життя і завжди знаходити радість, навіть у найменших речах:
Давно люде тєжко жили,
Люде бідували,
Але однако один другого,
В біді не лишєли.
Поки люди тєжко жили,
То всі любили.
Куском хліба або чим небудь,
Уни си ділили.
Прабабуся була душею компанії. Її веселий сміх і жартівливі пісні створювали навколо неї атмосферу радості. Коли збиралася родина, вона співала про життя, любов і навіть кумедні випадки з повсякденності:
А й уходи из надвіря,
Двері запирає,
Коромесло таке грубе,
У кут припарає.
Отипер ти, чоловіче,
Будеш говорити,
Відки в тебе були гроші,
У буфеті пити.
Кожна співанка була не лише піснею, а й уроком. Вона вчила дітей цінувати прості радощі, шанувати пам’ять предків і бути вдячними за все, що мають. Євдокія знала, що, хоча її час мине, історії, які вона передавала, оспівувала, житимуть у серцях її нащадків. Прабабуся залишила нам не лише спогади, але й важливий дар – вміння слухати, розуміти і передавати своє бачення світу:
Ика файна Гуцульщина
Послухайте, люди,
Добре собі поважєйте,
Доки правда буде.
Ой кувала зазулиця,
сіла на ворину,
Кінчєю я вам писати
оцу писанину.
Євдокія прожила 80 років, а її життя стало не тільки для родини, а й для інших горян прикладом стійкості і любові до життя та людей.
Підготувала Людмила ФЕДЮК за науково-пошуковою роботою учасниці зльоту обдарованої гуцульської молоді учениці 7 класу Яблуницької гімназії Ірини Кочерган (наукова керівниця Марія Кочерган).
