Читаючи щомісяця розважально-пізнавальний розворот «На перелазі» у газеті «Карпати», Олена Ігнатівна Горбан (Лека) з Шепота з задоволенням поринала у гуцульський світ чтива. А зрештою вирішила, що і сама хоче поділитися своїми спогадами та співанками, щоб примножити велику гуцульську творчу спадщину краю.
Як дрібні намистини, перебирає життєві спогади у пам’яті Олена Іванівна. Але звучать веселі і сумні мелодії в голові, а думки повертаються на десятиліття назад. Коли бере початок її життєва історія, Олена Ігнатівна знає тільки зі спогадів рідних. Адже за свідоцтвом про народження вона народилася 4 травня 1941 року. Але справжня дата появи на світ – 2 червня 1939 року. Отак і живе жінка, розмінявши дев’ятий десяток літ, молодшою у суспільстві за свій вік на два роки.
40-і роки минулого століття залишилися у пам’яті не лише воєнними лихоліттями. Олені Ігнатівна пригадує, що у 1947 році, коли вона мала іти в перший клас, у них згорів будинок. Тато погорів і потрапив у лікарню, а вони з мамою і сестрою пішли по людях. Погорілих розміщали спати на підлозі у чужих домівках, годували. А коли тато одужав, то повернувшись, збудував хату на місці старих клітей.
Тільки почали обживатися на новому місці, як у 1950 році зав’язався колгосп. Землю у родини забрали до колгоспу, бо ніхто з них не працював там. Залишили 15 соток. Незабаром у 1953 році тато помер, а сестра відійшла набік. Олена залишилася з мамою і будні гірської родини стали ще складнішими. Обробляли по три гектарі сіна за сезон до колгоспу. Олена кидала сіно, а мама стояла. Щоб заробити копійку, дівчина пішла працювати на дороги – вантажила каміння на самоскиди. Потім перейшла працювати в Селятинське лісництво, працювала на посадці в розсаднику. Так і минуло дитинство, якого й не було…
Вже молодою дівчиною Олена почала працювати в Путильському лісокомбінаті, була деякий час майстром Селятинського лісопункту. Вийшла заміж і разом із чоловіком народила та виховали двох дочок і сина.
Молоде подружжя змушене було будуватися. Бо жили за вісім кілометрів від села і хотіла, щоб дітям було зручніше діставатися до школи. Пригадує Олена ті дні, коли доводилося майстрам носити обіди за три кілометри. Каже, що 22 рази винесла даремно, бо майстри з певних причин не з’явилися на будівництво. Але в 1986 році вони таки перейшли жити у власний дім.
Оскільки чоловік більше тридцяти років працював у лісі, то жінці доводилося велику частину обов’язків тягнути на власних плечах. Вона не тільки поралася з домашнім господарством, а й постійно працювала у різних сферах. Була і дезінфектором на санепідемстанції у Путилі, потім заготівельницею у конторі.
Так і незчулася, як наблизився пенсійний вік. Вже ніби і час відпочити, а здоров’я почало підводити. Далися взнаки роки тяжкої праці з самого дитинства. Чоловік також багато хворів і помер минулого року. Тож тепер єдина радість Олени Ігнатівни – діти та внуки, які є світлими промінцями її старості. Радіє їхнім здобуткам, тішиться досягненнями, а довгими вечорами розповідає життєву історію, ділиться спогадами. Навіть наспівує гуцульських співанок, які колись не давали опустити руки у складний час. Бо співанка для гуцулів має життєдайну силу: як заспіває, ніби хліба наївся. Тож пропонуємо і вам, дорогі читачі, вервечку співаночок, якими поділилася Олена Ігнатівна.
Людмила ФЕДЮК.
Гуцульські співанки від Олени ЛЕКИ.
Співаночки мої любі,
Скілько вас умію,
А як піду в полонинку –
На шварок посію.
Буду туда вівчарики
З вівцями ходити,
Буду мої співаночки
Туда находити.
Будут туда вівчарики
Білі вівці пасти,
Будут мої співаночки
За кракачки класти.
А я ходжу, куди ходжу
Корчму не минаю.
Дай-ко жиде, горівочки,
Бо грошей не маю.
Дай-ко, жиде, горівочки,
Запиши на мене.
Най ті любко з полонинки
Заплатит за мене.
Ой у полі два явори,
Оба зелененькі.
Та я мала два легіні,
Оба молоденькі.
Василь си оженив,
Вість би му короткий.
А Ілія лиш гадає,
Най не дочекає.
Ой ковала зозулиця
Та й казала: ку-ку.
Куда вдарив, туди синец,
Бо добрий на руку.
Ой з-за хати чорна хмара,
Сонечка не видко.
Пишов милий в полонину,
Лиш кучері видко.
Пішов милий в полонину
З білими вивцями.
Приніс мені перстенину
З трьома камінцями.
Або мені перстенину,
Або мені гроші.
Або ми си поберемо,
Бо вбоє хороші.
В полонину дві дорозі,
З полонини – одна.
Купив бим ті горівочки,
Коби пити годна.
Ци купив, ци не купив,
Ни повинна пити.
Я сам свої любці годен
Горівки купити.
Ой рідаші, файна любко,
Рідаші, рідаші.
Кажут люди, най так буде,
Шо маю бідаші.
Кажут люди, най так буде,
Бідашину маю.
Та я свої бідашині
Догани не даю.
Нема лісу без євора,
Села – без калини.
Нема мені без милого
Веселої днини.
Ой убита доріжечка
Попід зруби йдучи,
Подаруй ми, дівчиночко,
Крашені онучі.
Подаруй ми, дівчиночко,
Капці з воличками,
Бо я свої розтолочив
За молодичками.
Кликали ми молодиці
До стодолі спати.
Та казали, шо ми мают
Подарунчик дати.
А я прийшов до стодолі,
Тай сижу, та й сижу.
Та де тоти подарунки,
Шо я їх не вижу.
А як вийшов тато з хати,
Та так мені упік.
Такі дав ми подарунки,
Шо я ледве утік.
Ишов я селом, селом,
Та там си світило.
Та де я мав повертати,
Там си загасило.
Та де я мав повертати,
Всю правду сказати,
Та там вже си загасило,
Полягали спати.
Ти играєш, я співаю,
Подоймаймо дгорі.
Коли дали горівочки,
Розмочіти в горлі.
Из тої полонинки
Ріка йде, ріка йде.
Мене суді, тебе гуді,
Сараку Міхайле!
Мене суді, тебе гуді
Так, єк того вовка.
Та най тебе, та не мене
Не болит головка.
Чорна хмара світ застала
Над полонинами.
Була любов – тепер нема,
Любко, межи нами.
Була любов – тепер нема,
Де вна си втаїла.
Вона ші нас не лишила,
Лиш си притаїла.
Ї занесла в полонинку
Сива зозулія.
Скакав баран через паркан
З білими лабами,
Пишов милий купувати
Фустку з тороками.
А єк будеш купувати,
Не кажи нікому.
Бо так люди це рознесут,
Єк вітер солому.
Я гадала, шо грим гримит,
То колія їде.
Я гадала, шо мій милий
До войска не піде.
Я гадала, шо не піде,
Я грядки полола.
А вин ишов, ручков махнув:
«Будь, мила, здорова!»
«Будь, миленька, здоровенька,
Лишєю ті шєстя.
Абес мала тільки старист,
Єк на вербі листя.
Абис мала тілько старист,
Бис си не віддала,
Абис мене молодого
Три роки чекала.
А єк меш си віддавати –
Пиши лист до мене.
Пишлю шовку на прошивку,
Перешлю до тебе.
Пішлю шовку на прошивку,
Шобис вишивала,
Шобис мене, молодого,
Три роки чекала».
А мий милий чорнобривий,
Назад зачесавси,
Кажут люди, шо поганий,
А вин мені вдавси.
Про цего музиканта
Говорили люди.
А хто нам буде йграти,
Єк їго не буде?
Не бійтеси, люди добрі,
Музикантів доста,
А цей має си втопити,
Вже гулит із моста.
Скакав баран через паркан,
На ним біла вовна,
Шоби тутки за набутки,
Єкби флєша повна.
Ишов я дорогою,
Темними лугами,
А єк втєла жєба риклю,
Я вкривси ногами.
А єк втєла жєба риклю,
Провалила чоло,
А я прийшов до дівчини –
Сам не знаю чого.
