Я дивлюся навколо – нікого…
Тут блукає одна лиш самотність.
Ні веселих облич, ні байдужих,
І любов до усього – умовність.
А довкола війна не стихає,
Героїзм і жертовність щоднини,
Смерть постійно будує могили
І цей шлях для усіх – незворотність…
Ще й усюди брехня, скрізь повсюдно
Та жадоби бездонність безкрая.
Різні рівні буття і якась неспроможність.
Скільки треба людині для щастя?
Хто знає…
* * *
Так хочеться втекти до свого двору,
Де колись виріс, де колись побіг
У це життя велике і безкрає,
Й де хочеться сказати вам усім:
– Я сильно так сумую, так сумую
За місяцями і годинами життя,
Де колись бігав, мріяв, жив і веселився.
За тим подвір’ям, де тепер мене нема.
Немає хати, тої дерев’яної хатини,
Критої дранкою та ще й без димаря.
Та залишилась в пам’яті у мене
Найкращою хатиною на все моє життя.
11.07.2024 р.
Валерій КИВЕРО.
