У Розтоках презентували першу книгу Надії Різун – жінки, яка крізь поезію говорить про любов і біль, пам’ять і втрати, пошуки себе, війну та непросте відчуття дому, коли живеш між двома країнами.
Є люди, які пишуть вірші. А є ті, для кого письмо – спосіб дихати, переживати, розуміти світ і самих себе. Їхні рядки народжуються не на замовлення. Вони приходять серед ночі, у тиші лісу, в миті болю чи раптового осяяння. І тоді залишається тільки встигнути записати…
Саме такою є Надія РІЗУН із Розтоків. Її перша книга «За межею сновидінь» – це своєрідна мандрівка за лаштунки людської душі, де кожен може впізнати щось своє. А презентація, що відбулася у рідному селі авторки, стала не стільки знайомством із книгою, скільки щирою зустріччю з людиною, яка наважилася відкрити іншим частинку себе.
У дитинстві ходила до лісу з блокнотом
Надія народилася і виросла у Розтоках. Тут її коріння, дитячі спогади, перші враження, з яких, можливо, й почалася її майбутня поезія. Писати вірші почала ще восьмирічною – щойно навчилася читати й писати. Перші рядки, як і в багатьох дітей, були про пташок та квіточки. Та згодом дитяче захоплення переросло у щось значно глибше.
– Я завжди була дивною дитиною. Ходила сама в ліс, брала із собою блокноти й писала. Тоді думала, що це я придумую. А тепер розумію: просто відкриваються такі шлюзи натхнення, коли я записую те, що відчуваю, – розповідає Надія.
У її родині любили читати. Тато Михайло Васильович, мама Катерина Остапівна, покійна сестра, яка знала кілька мов і була надзвичайно ерудованою, – усі вони були частиною світу, де книга мала особливе місце. Сестра читала Надії вголос спочатку казки, а згодом романи. А ще вона пам’ятає мамину улюблену книгу «Сніг на зелене листя».
– Мама читала її й плакала. А я не могла зрозуміти, як це слово може викликати такі емоції. Мене це вражало, – каже Надія.
Можливо, саме тоді, ще маленькою дівчинкою, Надія вперше відчула незбагненну силу літератури. Слово може бути не просто набором літер. Воно може торкнутися того, до чого не завжди здатна дістатися навіть розмова. Сьогодні її творчість – це філософська лірика, верлібри, римована поезія. Але найважливіше в ній не форма, а здатність говорити про невидиме: те, що людина носить у собі, часом навіть не наважуючись назвати.
– Буває, серед ночі починаю писати, і воно ллється саме. Ніби хтось у вухо диктує. А часом тебе щось просять написати – і воно не йде, – ділиться авторка.
Материнська любов привела до професії
До психології Надія прийшла не одразу. Виросла у небагатій родині, батько мав інвалідність, тож спочатку довелося працювати. Згодом вийшла заміж, народився син Мирон. І саме материнство змінило її життєву дорогу.
У сина діагностували розлад аутистичного спектра. Для мами це стало не лише випробуванням, а й поштовхом до глибокого пізнання людської психіки.
– Я дуже хотіла зрозуміти свою дитину. Мені було важливо побачити світ його очима: як він відчуває, як сприймає людей, що для нього означає безпека. Настільки захопилася цим, що згодом професійно вивчила психологію, – каже вона.
Надія багато працювала над тим, аби створити для сина простір, у якому він почуватиметься захищеним – удома, у школі, серед людей. Каже, що це спільна праця родини, педагогів і фахівців.
І, слухаючи її, мимоволі думаєш: можливо, саме цей досвід навчив Надію бачити глибше. Не судити за зовнішнім проявом, не вимагати від людини відповідності чиїмось очікуванням, а спробувати зрозуміти, що відбувається у неї всередині. Її філософська лірика, зізнається авторка, народилася саме з пережитого, з болю, досвіду, внутрішніх пошуків. Із того, що неможливо вивчити лише за підручниками.
Між двома домами
Сьогодні Надія живе у Польщі. Її чоловік поїхав туди на заробітки ще до повномасштабного вторгнення. Коли почалася війна, родина переїхала до нього. Там знайшли українських педагогів, школу, середовище, яке допомогло синові, й вирішили залишитися. Та географія життя не завжди збігається з географією душі.
– Доля емігранта – це важко. Ти звикаєш жити в чужій країні, але відчуваєш себе гостем. Потім приїжджаєш додому – і тут також ти вже гість. І виходить, що я ніде не вдома. Іноді складається враження, що я подорожній, який не має притулку, – розмірковує Надія.
У цих словах відлунює досвід багатьох українців, яких війна розділила з рідними домівками. Можна облаштувати побут, знайти школу, нових друзів, навчитися жити в іншій країні. Але відчуття належності до свого краю не завжди піддається відстані й часу. Надія вже третій рік мешкає у Польщі, однак майже щомісяця приїжджає до мами в Розтоки. Бо рідний дім і край – це її натхнення і джерело творчості. І, мабуть, тому її перша книга так багато говорить про пам’ять, любов, час, пошук себе. Бо іноді, щоб зрозуміти, де твій дім, потрібно опинитися далеко від нього.
Книга зустрілася зі своїми людьми
День презентації, 25 вересня, книги «За межею сновидінь» у Розтоках був для Надії особливим. Не лише тому, що здійснилася давня мрія. А й тому, що її слово нарешті отримало живі голоси, погляди та емоції тих, для кого воно було написане.
На зустріч прийшли голова громади Марія Ілюк, директор Розтоківського ліцею Микола Бонкало, вчителі, бібліотекарі громади, односельчанки-письменниці Марія Кінаш і Марія Кермач, представники ГО «Поетичний ґердан», члени “Просвіти”, рідні, друзі та всі, кому близьке українське слово. Організацією зустрічі опікувалася директорка Центру культури і дозвілля Валентина Томнюк.
Та найважливішим у цій зустрічі стало те, що книга не залишилася просто предметом презентації. Її відкривали на різних сторінках, читали вголос, прислухалися до рядків. І, за словами Надії, траплялися дивовижні збіги: вірш, прочитаний навмання, раптом відгукувався на внутрішній стан людини, яка його читала.
– Мене щиро сприйняли. Це була дуже душевна зустріч, щирі розмови. Я отримала такий спектр емоцій, що почувалася, мабуть, трохи божевільною. І плакала, і сміялася. Я людина, яка звикла контролювати свої емоції, але цього разу не змогла, – посміхається, згадуючи щасливі миті авторка.
У цих словах – усе хвилювання першої зустрічі автора зі своїм читачем. Адже поки книга лежить у рукописі, вона належить тільки тобі. А коли виходить у світ, ти вже не можеш контролювати, що саме побачить у ній інша людина. Надія зізнається, що особливо запам’ятала думку про метафоричність книги, яку можна відкрити на будь-якій сторінці. І, можливо, саме в цьому полягає особливість її поезії: вона не нав’язує готових відповідей, а залишає простір для власних переживань.
«А це ж і про мене…»
Особливого звучання зустрічі додали відгуки тих, хто прийшов розділити з Надією її перший літературний вечір. Для Марії Кермач, односельчанки-письменниці, це була справжня імпреза, сповнена позитивних емоцій. «Почути перші відгуки про свою творчість, пережити шквал позитивних емоцій, відчути себе важливою частиною літературної спільноти – це велика радість і початок великого успіху!» – зазначила вона, побажавши Надії, аби її літературна зірочка світила довго й яскраво та радувала шанувальників поезії новими творами.
А голова ГО «Поетичний ґердан» Галина Литовченко, яка також завітала до Розтоків, назвала село особливою творчою криницею, звідки бере початок не одне літературне ім’я. Згадала Марію Матіос, Марію Кінаш, Марію Кермач – і тепер до цього творчого кола долучилася Надія Різун.
Читаєш – і ловиш себе на думці: “А це ж і про мене…” Саме такою, схоже, і стала «За межею сновидінь» для присутніх – книгою, у якій кожен міг знайти відлуння власних переживань. Особливо зворушливим моментом стали слова привітання від письменниці Марії Матіос, які зачитала голова громади Марія Ілюк. У них йшлося про гордість за те, що Розтоки збагатилися ще одним діамантом поетичного слова.
А Марія Кінаш після зустрічі написала: «Ніхто сьогодні не залишився байдужим до твого свіжого слова з першої книжки “За межею сновидінь”, до чудового образу авторки, до прекрасної роботи видавництва. Погідна вереснева днина в рідних Розтоках була щирою й теплою до тебе, як і всі ми, присутні на презентації». І додала побажання, яке звучить майже як продовження самої Надіїної поезії: «Кажи своє сміливе слово про світ, бо він “безмежний не написаний сюжет”».
А за межею сновидінь – ще багато історій…
«За межею сновидінь» — перша, але, очевидно, не остання книга Надії Різун. Авторка зізнається, що матеріалу має щонайменше на чотири книжки. Нині працює над прозовим романом «Сон білого мольфара», у якому переплітаються магія, життя буковинців і війна. Події охоплюють період від 1980-х років до 2019-го і далі.
У її творчому світі Буковина – не просто місце на карті. Це живий простір із пам’яттю поколінь, людськими долями, традиціями та незримим зв’язком між минулим і сьогоденням. Водночас Надія зізнається: видати книгу фінансово непросто. За можливість творити вона щиро вдячна чоловікові, який підтримує її і матеріально, і морально. Нині авторка присвячує себе синові та літературі. А ще має мрію, яка виходить далеко за межі власної творчості.
Вона сумує, що сучасна поезія не завжди знаходить відгук серед молоді. Соціальні мережі забирають увагу, а література у шкільні роки часто сприймається як щось обов’язкове й не надто цікаве.
– Я пам’ятаю зі своїх шкільних років, що поезія вже тоді була нудною. А зараз відчуваю потенціал зробити щось, аби діти полюбили поезію і літературу. Хочу зайнятися популяризацією сучасної поезії серед школярів, – каже вона.
А ще серед теплих побажань прозвучала фраза «Біда бути файному». Але яка ж то файна біда – мати талант і сміливість поділитися ним зі світом! І, мабуть, саме такою – теплою, щирою, трохи хвилюючою, з усмішками, сльозами та відчуттям великої людської близькості – й залишиться ця вереснева зустріч у пам’яті Надії.
Бо справжнє слово здатне повернути людину додому, навіть якщо вона живе далеко. І знайти дорогу до чужого серця, навіть коли автор і читач досі не були знайомі. А «За межею сновидінь» тепер має власну дорогу. І, можливо, найважливіше в ній те, що кожен читач, перегорнувши сторінку, зможе зустріти там не лише Надію, а й самого себе.
Людмила ФЕДЮК.
