У музеї-майстерні “Джєрга” на Буковині оживають забуті традиції
“Мені хотілося не просто відволіктися від війни — я хотіла творити щось живе, корисне, рідне…“ — так майстриня Оксана ПОРОХ із Путили розпочинає розповідь про свою ліжникарську майстерню. Це єдина творча оселя в регіоні, де традиційна вовна, старі верстати й давні узори перетворюються на унікальні вироби.
Оксані завжди подобалося рукоділля, навики якого перебрала від своєї бабусі, проводячи у неї весь вільний час в дитинстві. За освітою вона – історик, більшу частину життя попрацювала журналісткою та була редакторкою місцевого видання. Але хобі творити руками завжди було присутнє в житті.
А поштовхом до створення власної майстерні стала повномасштабна війна. “Після 24 лютого кожен робив свій вибір: хтось ішов на фронт, хтось емігрував, а я залишилася і хотіла зайнятися чимось, що буде і корисним, і заспокійливим”, — каже майстриня. Її любов до рукоділля та спогади про бабусю, яка пряла й ткала, лише посилили внутрішній поклик.
Першу вовну вона отримала від батьків, які й досі тримають овець — “тільки тому, що я їх дуже люблю”, — зізнається жінка. Помита вовна потребувала чесання, прядіння. Тож відповідні бабусині інструменти (веретено, кужівку і гребінь) батьки також передали в Путилу. Але вовну потрібно було добре вичесати, тому Оксана дала оголошення про купівлю чесалки. Натомість одна з місцевих гуцулок зателефонувала і запропонувала купити …ткацький верстат. Майстриня зізнається, що тоді не мала у планах купівлю такого обладнання. Але, мабуть, саме ця пропозиція і стала вирішальною та підштовхнула її до створення власної майстерні. Пізніше вона знайшла й ручну чесалку, правда, аж на Закарпатті. І розпочалися будні, що повертали у забуте гуцульське ремесло.
Цікаво, що майстрині на Косівщині, в яких Оксана навчалася, спрямовували її виготовляти килими. Навіть перший верстат був заправлений на килим. Та й прясти Оксана вміла на той час тільки тонку нитку. Але душа лежала до ліжників…
Сьогодні у її майстерні три верстати — реставровані, зібрані з частин та відновлені. Щоб зібрати майбутні робочі інструменти та привести їх до робочого стану, майстриня зізнається, що комунікувала з усією Україною. Один із них має… 150-річну історію і походить із села Товарниця. “На ньому працювала бабуся з родини репресованих. Після повернення на рідну землю вони знову почали ткати, і цим верстатом одягали всю сім’ю, – розповідає майстриня. Це верстат, на якому виготовляють ліжники, джєрги, опенки, все, що можна виткати з ниток.
“Мені хочеться відродити наші — путильські — мотиви: кольори, узори, форму, — каже майстриня. — Особливо цікавить наша місцева джєрга. Адже першою у гуцулів була саме вона — вузький ліжник із натуральної вовни. Її не фарбували: лише білі, сірі, чорні чи однотонні нитки.”
Ткали джєргу на вузьких верстатах — до 80 см завширшки. Довжина могла сягати п’яти метрів. Щоб зробити зручне покривало, дві смуги зшивали між собою. Одну частину стелили, другою накривалися. Іноді з неї також скручували валик — і мали подушку.
“У мене вдома зберігається родинна джєрга — із хати бабусі й дідуся. Їй понад сто років. Саме тому я так і назвала свою майстерню — «Джєрга». Це не просто слово, це — пам’ять, тепло і зв’язок поколінь.”
Виготовлення ліжника — це складний і багатоетапний процес: виростити вівцю, обстригти, помити (обов’язково гарячою водою, щоб видалити ланолін). Для миття потрібні спеціальні чани, пристосовані приміщення, досвід. Тому, якщо сировини багато, то краще скористатися послугами людей, в яких адаптовані умови для цього.
Більшість вовни, яку закуповує майстриня, миють у річці Рибниця на Косівщині. Далі вовну треба висушити, вичесати, пофарбувати, спрясти, виткати. Має трохи й власної вовни — з маминих овець. Оксана розповідає, що на початку створення своєї справи у 2022 році, вона самостійно виконувала всі етапи роботи з вовною, тому добре знає кожен із них. Має колекцію різних веретен — кожне зі своєю історією. І стверджує, що сама підготовка до ткацтва забирає більше часу, ніж ткання.
А далі — обов’язково валило. Це — завершальний етап, коли виріб стає справді живим. Але і тут залежиш від природи: якщо йдуть дощі, вода в річці брудна, валяти не можна. Валяє свої вироби майстриня в Яворові на Косівщині.
Після очищення та чесання вовну прядуть, створюють основу, вибирають узор. “Є традиційні гуцульські візерунки, а є авторські. Але я шукаю саме путильські узори, ті, які з нашого краю, з нашої пам’яті,” — наголошує майстриня. Її вироби — це не лише функціональні речі, а й носії культури. Кожен ліжник — це десятки годин праці, обдуманий дизайн і глибока повага до спадку. “Для когось це просто тепле покривало. А для мене — це історія, вкладена в кожен вузлик нитки.”
Вироби з вовни — це не на один сезон. Особливо якщо вони пройшли процес валяння: стають міцнішими, щільнішими, довговічними. Насправді вони бояться лише одного ворога — молі. Але при правильному зберіганні вовна служить десятиліттями.
Її унікальність — у текстурі, ручній праці, неповторності. Комусь здається, що вона колюча, а вироби — важкі й масивні. Та саме це багатьом і подобається. Люди відчувають справжнє, живе.
“Я експериментую з усім: роблю шапки, безрукавки, гуні. Є одна гуня, яку я створила для доньки Вероніки. Це єдина з перших робіт, яку залишила в себе. Інші – пороздаровувала на початку діяльності відвідувачам майстерні, друзям та рідним.
Ще одна магія вовни — у її здатності зберігати комфорт у будь-яку пору року. Влітку в таких виробах не спекотно, а взимку — тепло. Дуже корисно спати саме під вовняною ковдрою: якщо постелити бавовняну простирадло, вона приємно контактує з тілом, забезпечуючи природний мікроклімат.
Під синтетичними ковдрами люди часто пітніють, а під вовняними — ні. І догляд за ними зовсім нескладний: можна ще раз відправити на валило, або просто провітрити чи винести на мороз. Вони не втрачають форми, не деформуються — лише стають кращими з часом. Це єдині вироби, яким чим більше користуєшся, тим кращими вони стають.
Майстерня — як простір пам’яті, терапії і навчання
“Коли до мене приходять туристи, свою розповідь я завжди починаю словами: Ви знаходитеся в центрі Буковинської Гуцульщини. Я — гуцулка. А гуцули все життя були невід’ємно пов’язані з вівцями”. Так майстриня зустрічає гостей у своїй майстерні.
“Старі люди кажуть: вівця і нагодує, і вдягне”, — усміхається майстриня. Справді, вовна — це ресурс, який не вичерпується. “Ліжникарство — відновне ремесло. Вівцю стрижуть раз на рік, і вона живе собі далі.“
Вовна – це справжній антистрес. Тому й не дивно, що до маршруту проєкту з реабілітації та відновлення військовослужбовців у Чернівецькій області “Мандротерапія” музей-мастерня “Джєрга” також увійшла. Минулого року цей проєкт започаткувала обласна адміністрація і, як стверджують організатори, досить успішно. Зокрема, доторкнутися до вовни – це окремий вид психологічної реабілітації.
У музеї-майстерні «Джерга» минулого літа відбулися два екскурсійні візити військових. Власниця Оксана Порох зазначає, що військовим подобається слухати про гуцульське ремесло, пробувати ткати, спостерігати за робочим процесом (на фото). Вона впевнена, що чим більше буде таких зустрічей, тим кращою буде згуртованість у суспільстві. Бо нам усім треба вчитися жити по-новому.
А ще майстриня мріє, щоб такі творчі майстерні з’явилися у школах: “Щоб було справжнє гуцульщинознавство — з мосяжництвом, різьбою, ліжникарством. Те, що в нас забрали, треба повернути. Радянський чобіт витоптав наш край. Нас переконували, що мати своє — це соромно. Але ми повинні показати дітям, що це — круто, що цим варто гордитися.”
Тож Оксана радіє, що її дочка Вероніка -ліцеїстка Путильського ліцею, активно займається науково-дослідною діяльністю саме у сфері вивчення народних ремесел, втрачених з часом. Та й сама активно допомагає мамі в майстерні створювати узори, підбирали колірну гаму. А на святкові події з гордістю одягає створену маминими руками одежу – вишиванки, гуню та інші. Поки що майстриня не планує масштабувати виробництво. “Для мене важлива якість. Я творю. І якщо я це відчуваю — я відтворю. Якщо ні — не робитиму.”
Це — історія жінки, яка під час війни створила осередок сили, творчості і культурної пам’яті. Ліжникарська майстерня — не лише про вироби, а про гідність, пам’ятьі силу бути собою. У той час, коли світ хитається, гуцулка з Путили тихо, вперто і з любов’ю тче не лише вовну, а й пам’ять. У її руках оживають кольори предків, верстати повертаються до життя, а кожна нитка вплітає у себе частинку незламного духу. І майстерня «Джєрга» — — простір сили, де гуцульське зазвучало знову. Бо це наше. І воно має звучати!
Людмила ФЕДЮК.
До теми
Популяризація ліжникарство сприятиме відродженню ремесла
Цікавимося у директора Буковинського центру культури і мистецтв Миколи Шкрібляка, чи вдалося зберегти ліжникарство на Буковині та де воно представлене найкраще. Він розповів, що у межах можливостей у їхньому центрі було зроблено чимало заходів, щоб відродити та популяризувати це ремесло.
– У 2018 році наш проєкт за підтримки Українського культурного фонду ми реалізували проєкт Буковинського центру культури і мистецтва “Відродження буковинського ліжникарства, – розповідає Микола Миколайович. – Провели чимало важливих заходів, зокрема, експедиційні дослідження. Підготували та презентували документальний фільм «Карпатський ліжник». Також видали спільну книгу із письменницею та науковою співробітницею центру Іванною Стеф’юк “Гуцульський ліжник: дискурс через віки”, випустили настінний мистецький календар, пам’ятні листівки. Все це серйозно привернуло увагу до проблеми збереження й розвитку ліжникарства, яке було колись характерним і для Путильщини.
На той час носіїв цієї традиції, аби виготовляли ліжник самостійно від початку до кінця, ми не знайшли. Розраховували, що все ж привернемо увагу, і вони з’являться, а далі – пандемія і війна…Тому коли я почув, що у Путилі зараз є родина Оксани Порох, яка займається цим прадавнім гуцульським ремеслом і розвиває його, то насправді щиро порадувався.
У межах проєкту також презентували сорок вісім автентичних ліжників з персональної колекції Миколи Шкрібляка, а ще шість новостворених ліжників. Три учасниці проєкту з Путильщини освоїли за допомогою менторів усі етапи виготовлення ліжників та презентували виробив Чернівцях.
Серед майстринь була і путильчанка Алла Псарюк. Це ремесло для жінки добре знайоме, адже більше 15 років попрацювала на місцевій фабриці з переробки вовни. Спочатку ткала килими, а коли попит на них зменшився – перейшла на ліжники.
– Ми разом із двома іншими майстринями з Путильщини Ганною Шпанюк та Елеонорою Скидан взяли участь у науково-практичній конференції в Яворові. А далі тиждень проживали там та спільно з місцевими майстринями створювали власні ліжники. Кожна із нас за тиждень виткала по два ліжники, які згодом презентували у Буковинському центрі культури та мистецтв.
Пані Алла стверджує, що обов’язково треба відродити ліжникарство. Бо це справа, яка не лише ідентифікує нас як гуцулів, а й з часом може позитивно вплинути на економічну стабільність гірських територій.
Ця публікація була підготовлена в рамках проекту «Посилення стійкості
медіа в Україні», який реалізується Фондом Ірондель (Швейцарія) та IRMI,
Інститутом регіональної преси та інформації (Україна). Фінансується Фондом «Швейцарська солідарність» (Swiss Solidarity). Висловлені погляди є
виключно поглядами авторів і не обов’язково відображають позицію ФОНДУ ІРОНДЕЛЬ або IRMI.
