Родина працьовитих горян організувала полонину
Останніми роками карпатські схили все менше біліють овечками. Тяжкий труд полонинника не кожному до снаги. Працювати по 16-18 годин на добу, практично жити ціле літо в полонині, стійко переносити різні погодні умови, боротися з дикими звірами за право випасати худобу на полонинах – то вибір загартованих гуцулів.
А коли я познайомилася з родиною ТРЕТЯКІВ із села Фошки, то зрозуміла, що нема переводу гуцульському роду. Адже Марія з чоловіком Василем та 12-річним сином Пантелеймоном цього року ризикнули організували полонину. Після багаторічної державної служби та закордонних заробітків вирішили, що треба працювати на своїй землі. Бо лише на ній ти – справжній господар.
– Ми з чоловіком раніше працювали в Карпатському держспецлісгоспі, – розповідає Марія, – але після скорочення довелося шукати інші шляхи заробітку. Їздили в Польщу: то разом, то почергово. Та син тяжко переживав розлуку з нами, тож вирішили, що треба шукати можливості тут.
Організувати полонину – непросто
Після смерті чоловікової бабусі подружжю залишилося у спадок обійстя і присадиба у Фошках. Тож вони вирішили побудуватися там. І в 2020 році оселилися на високогір’ї Карпат. Останні два роки виношували ідею організувати полонину. Бо й самі тримали кілька десятків овець, корови. То порахували, що їм це вигідніше, аніж віддати на літування до когось своїх овець.
– За сорок дійних овець нам треба було б віддати двадцять тисяч гривень, – констатує жінка. – Тому вирішили, що варто спробувати ініціаторами були чоловік із сином, а я їх підтримала.
Організувати полонину – то непроста справа, ділиться жінка. Перш за все потрібно було домовитися з власниками паїв за випас та літування, знайти господарів, які готові довірити свою маржину. Якщо хтось із власників землі відмовився, то нічого б не вийшло. Бо огородити конкретну територію випасу – нереально. Правда, подружжя придбало «електричного пастуха», але проблему з межами це б не вирішило. Далі побудували приміщення для проживання полонинників. Правда, цього року літують без світла, однак на наступний планують провести електрику.
Тож за півтори кілометра від дому, у Плеші, цього року, 9 травня, Третяки вигнали 250 овець, 50 з яких – власні. З червня Марія вже ночує разом із своїми хлопцями на полонині, бо каже, що роботи на всіх вистачає. Та й заодно ламає стереотипи про те, що на полонині жінці знаходитися не можна.
– Так, це непросто, але мені самій дуже цікава ця справа, – посміхається Марія. – Допомагаю і доїти овець, і в стаї поратися. Час від часу привожу сир та вурду в Путилу. А для сина – це найкращі канікули. Хоча його ніхто не змушує працювати, однак Пантелеймон вже опанував багато полонинських навичок. А з якою цікавістю спостерігає за вівцями! Багатьох вже впізнає, а серед вівцематок і ягнят може навіть назвати, котре ягня від котрої вівці.
Зібрати в отару овець, які привозять різні ґазди – теж непростий процес. Марія каже, що перші дні на випас ходили шість людей, бо вівці весь час норовили розбігтися. Та й навіть зараз, майже через два місяці є ще окремі вівці, які ухитряються ходити поза отарою.
Удої залежать від погоди та випасу
Тричі на день проходить доїння овець. Цей процес забирає десь годину, якщо доять троє осіб. Буває, що за один раз надоюють і 60 літрів молока, а буває й сорок. Цікавлюся, що впливає на кількість молока.
– Все залежить від погоди і від трави, – каже Марія. – У похмурі дні менше молока вівці дають. А щодо трави, то вона у нас гарна. Бо пасовище знаходиться на місці колишніх фермерських споруд. Тож тут дуже сита земля і рясна трава.
До чого не були готові господарі, коли виганяли овець в полонину – так це до того, що будуть кусати плазуни. Коли першу вівцю вкусила гадюка, то вона дуже тяжко це пережила. Попри те, що Марія оперативно поїхала у ветаптеку і вже накупила препаратів та вколола ліки, вівця вже не може доїтися та майже осліпла. Але тепер жінка прискіпливо оглядає маржину на предмет укусів, спостерігає за змінами в їхній поведінці та вчасно лікує, якщо є необхідність.
Про секрети смачного сиру та вурди
Незважаючи на те, що Третяки організували цьогоріч літування вперше, труднощів з реалізацією продукції не мають. Сир та вурду замовляють та забирають практично з місця. А все тому, що виготовляють господарі їх на совість.
– У нас виключно овечий сир, – каже Марія, – жодної корови на полонині немає. Навіть наші власні пасуться в іншому місці. Бо якщо люди хочуть саме овечу бринзу, то вони мають її отримати. Також важливим моментом у процесі виготовлення з чистота. На кожну путню я зшила спеціальні чохли з дрібної тюлі, щоб одразу під час доїння молоко проціджувати. Глєк використовуємо тільки якісний та натуральний, ніякі замінники не шукаємо. Варимо сир, як для себе.
Технологія сироваріння теж було новою справою для людей. Вони переймали досвід в інших полонинників, а в травні варив сир досвідчений ватаг. І тільки цього місяця чоловік почав варити сир сам.
Питаю, що навідуються дикі звірі на полонину. Марія пригадує, що якось уночі до стаї намагався пролізти дикий кабан. Але «електропастух» налякав його. Більше лісові гості не навідувалися. Однак, щоб бути завжди на сторожі, пастухи сплять у відкритому приміщенні. Бо за дверима можна й не почути дикого звіра.
Справа нелегка. Робочий день у людей розпочинається о 5 годині ранку і закінчуючи пізно вночі. Але Марія та Василь задоволені, що таки спробували втілити свій задум. Уже в процесі, правда, вирішують певні проблеми, помічають недоліки та упущення. Але кожна нова справа вдосконалюється з часом. Головне, що Марія з таким запалом розповідає про їхню полонину, аж очі світяться. А коли люди займаються тим, що до душі – обов’язково все вдається!
Людмила ФЕДЮК.
