Великдень — це завжди про повернення до витоків, про запах свіжої паски та диво, що народжується на білій шкаралупі яйця. Поки одні майстрині дбайливо зберігають старовинні орнаменти, передаючи їх із покоління в покоління без змін, інші – додають до традиції власні барви. І це чудово, адже саме так мистецтво продовжує жити, дихати й відгукуватися в серцях молоді.
Героїня нашої розповіді, Леся АНДРІЙЧУК із Путили – саме з тих, хто відчуває дух часу, не забуваючи про коріння.
Усе почалося ще в гімназійні роки. Перші кроки у писанкарстві Лесі допомогла зробити мама, Марія, пояснивши ази процесу. А потім і вчителі у навчальному закладі. Ці спроби виявилися настільки вдалими, що дівчину разом із іншими однокласницями тоді запросили на виставку в Розтоки.
Любов до малювання в Лесі спадкова. Її бабуся Анна з Киселиць, колись писала писанки для себе й допомагала сусідці Калині, яка була знаною майстринею на все село. Тож разом вони цілий піст виготовляли великоднє диво для всіх, хто замовляв собі писанки до свят. Коло бабусі навчилася й мама. Цікаво, що в дитинстві Леся могла б стати художницею, але обрала музичну школу. П’ять років вчилася музики. Проте доля все одно привела її до пензля та писачка.
За освітою Леся – вчителька географії. Отримала вищу освіту, навіть кілька тижнів проходила практику в одній із чернівецьких гімназій. Однак за фахом працювати так ще не довелося. “Я Близнюки за гороскопом, – усміхається дівчина, – а ми цікавимося всім потроху. Географія – наука різнобічна, вона мені до душі, хоча життя зараз веде іншим шляхом».
Сьогодні Лесю можна зустріти в путильській кав’ярні. Для неї – це не просто робота, а ще один простір для творчості. Вона впевнена: люди приходять не лише за кавою, але й щоб отримати позитивні емоції та настрій. Тож вона навчилася малювати на кавовій піні, даруючи гостям посмішки. Але коли приходить весна, каву заступає вогонь свічки та пахучий бджолиний віск.
Писанкарство для Лесі – це не конвеєр, а медитація. Вона створює лише кілька десятків яєць на рік, вкладаючи в кожне особливий зміст. Останні два роки майстриня почала експериментувати: поєднувати класичний віск із кольоровими фарбами безпосередньо у процесі розпису. Леся пояснює, що це значно кропіткіший процес:
«Якщо використовувати лише віск – це простіше і швидше. А поєднання воску з фарбами вимагає набагато більше часу та етапів. Це постійна черговість: віск, фарба, знову віск і знову фарба… І так декілька разів, залежно від того, якого результату хочеться досягти. А ще – це справжня інтрига.Ти малюєш і ніколи не знаєш до кінця, яким буде результат. А коли в кінці знімаєш віск – щоразу затамовуєш подих від того, що відкривається погляду».
Леся щиро захоплюється майстринями, які виготовляють сотні писанок на продаж. Вона знає, яка це титанічна праця – «набити руку» так, щоб візерунки не повторювалися, а лінії були ідеальними. Сама ж дівчина за день може вивести лише три писанки, бо кожна з них – це вияв її настрою.
Дівчина знає: за зовнішньою легкістю стоять роки практики. Її знайома теж нещодавно почала вчитися малювати писанки. Спочатку в неї зовсім не виходило, з’являлася зневіра. Але Леся на власному досвіді переконала її, що для цього ремесла потрібні три речі: час, терпіння і наполегливість. Тільки так рука стає впевненою, а лінії – рівними.
Найбільші шанувальниці Лесиного таланту – її бабусі. Обом уже за вісімдесят, і кожна нова писанка для них від внучки – як маленьке великоднє диво, символ того, що рід продовжується, а традиція не згасає.
Минулого року, надихнувшись сучасними майстринями з соцмереж, Леся створила власну патріотичну писанку з державними гербами. Вона переконана: те, що писанкарство стає публічним в Instagram чи TikTok – це величезний плюс. Тепер не обов’язково шукати вчителя за десятки кілометрів, можна відкрити майстер-клас і почати творити.
«Складно придумати щось абсолютно нове, – зізнається дівчина, – іноді малюєш своє, а потім бачиш, що щось схоже вже десь існує. Але головне – не копіювання, а те, що ти відчуваєш у цей момент».
Напередодні світлого свята Великодня Леся Андрійчук впевнено каже: писанкарство не зникне. Воно може змінюватися, ставати сучаснішим, яскравішим, але воно житиме, доки є люди, готові тримати в руках писачок.
Своїми роботами майстриня бажає кожному з нас того, що зараз найважливіше – добра, світла і щоб у нашому спільному домі нарешті запанував мир.
Людмила ФЕДЮК.
