Цього року в лютому цілий тиждень команда волейболісток Анатолія Тодосійчука тренувалася під керівництвом справжньої легенди. Ірина Трушкіна – майстер спорту міжнародного класу, багаторічна лідерка збірної України, володарка Кубка Європи та чотириразова чемпіонка України – приїхала на Путильщину, аби передати досвід молодим волейболісткам. Ми не могли упустити нагоду поспілкуватися з зірковою гостею про те, як вона підкорила Європу і чому сьогодні вчить інших не лише бити по м’ячу, а й чути себе.
Від пляжного піску професійного залу
Волейбол увірвався в життя Ірини, коли їй було всього три роки. Поки мама з друзями грали на пляжі «два на два», маленька Іра сиділа поруч, подавала м’ячі та намагалася копіювати рухи дорослих. Проте шлях до професійної секції складався не одразу. У перших класах дівчинка займалася танцями, аж поки не вперлася характером: коли викладачі почали силоміць садити на шпагат, Ірина навідріз відмовилася.
“Мама тоді була на мене зла за покинуті танці, тому сказала прямо: хочеш на волейбол – шукай сама”, – згадує спортсменка. Доленосна зустріч відбулася на звичайній лавці восени, коли перехожий чоловік (як виявилося пізніше, директор клубу Суперліги) зауважив: «У дівчинки такі довгі ноги, а чому вона не на волейболі?». І 10-річна Іра поїхала. Сама. Чотири зупинки тролейбусом до тренера, якого порадив той випадковий знайомий.
Цікаво, що на початку кар’єри Ірину вважали “найменш перспективною на потоці”. Але в неї була власна філософія: “Я все в житті роблю поступово – і граю, і закохуюся. Дивилася, як у мене виходить трохи краще, ніж учора, і тішилася. А потім – бац! – запросили у професійну команду на зарплату в 300-500 гривень. Тоді це здавалося космічним успіхом”.
15 років під гімн України
Стійкість Ірини Трушкіної корінням іде в непросте дитинство 90-х років. Поки мама та вітчим працювали, Ірина росла самостійною. На будь-які ситуації мама завжди казала: “Іро, йди і розбирайся сама”. Це навчило відстоювати кордони, особливо коли однолітки намагалися цькувати за високий зріст.
“На першому курсі ліцею були жорсткі моменти, іноді й плакала, – зізнається Ірина. – Але волейбол я любила більше, ніж плакати”. Ця любов вилилася в 121 матч за Національну збірну. Для Ірини гімн України – це не просто формальність. Це традиція з 8-го класу, яка живе в ній і досі: щоранку вона вмикає телевізор і співає гімн разом із країною. Лише нещодавно спортсменка перестала плакати під час виконання – настільки глибоко це її зачіпає.
Європейські горизонти та залізний контроль здоров’я
За плечима Ірини – найсильніші чемпіонати Туреччини, Польщі та Румунії. Це був досвід виживання: дев’ять місяців сезону на самоті, необхідність вчити мови та соціалізуватися в інтернаціональних колективах. В останній рік кар’єри, через ковід, вона бачила сім’ю лише два дні на Новий рік.
За 25 років кар’єри Ірина не пропустила жодного сезону через травми. “Всі мої травми були в Україні. За кордоном я працювала з крутими фітнес-тренерами й сама контролювала все: щороку робила МРТ колін та плеча в Києві”, – ділиться вона. Сьогодні цей досвід спортсменка намагається донести тренерам, адже фізичне навантаження дітей має бути грамотним, щоб уникнути «спортивного інвалідизму» в майбутньому.
Нове життя: материнство, СММ та Тік-Ток
Завершення ігрової кар’єри у 2021 році не стало для Ірини «порожнечею». Вона свідомо хотіла народити другу дитину. На сьомий день повномасштабної війни, сидячи у підвалах та плетучи маскувальні сітки, Ірина дізналася, що знову стане мамою. Сьогодні вона виховує двох синів. “Я дисциплінована і жорстка, тому мені легше з хлопцями, хоча професійно я краще відчуваю дівчат”, – каже спортсменка.
Попри материнство, Ірина постійно вчиться. Вона пройшла дорогі курси СММ, веде Instagram-сторінку магазину для діабетиків, який тримає її чоловік, та активно розвиває власний Тік-Ток. «Сумувати часу взагалі немає», – сміється вона. Спорт залишається поруч: йога, лекції для вчителів фізичного виховання, проєкти з гендерної рівності в спорті.
Послання путильським «пташечкам»
Пропозицію приїхати до Путили від вчителя фізичної культури ОЗ “Путильський ліцей імені Ю. Федьковича” Анатолія Тодосійчука Ірина прийняла з радістю, попри логістичні складнощі з маленькою дитиною. П’ять днів воркшопів стали для наших дівчат справжнім відкриттям.
“Дівчатка – молодці, відповідальні, з вогником в очах, – каже Ірина. – Я намагалася дати їм і тактику, і свою енергетику. Головне – навчитися не порівнювати себе з іншими, а лише з собою вчорашньою. Вітання моїм найпершим “пташечкам”! Я вас всіх пам’ятаю. Але не забувайте: навіть якщо є талант, без праці нічого не вийде. Ви маєте відпрацьовувати чесно перед собою. Для когось це нудна рутина, але саме ці послідовні дії приведуть вас у вищі ліги або навіть у Збірну. Тим більше, що у вашого тренера на вас грандіозні плани!”.
Спілкувалася Людмила ФЕДЮК.
