Щоб відстояти свою національну самобутність і гідність, треба було патріотизм доводити справою, а не тільки словом. Щоб про тебе сказали: «Він – українець!». Такий відданий патріот-українець проживав на віддаленому хуторі Околена села Розтоки на Путильщині. Історія життя вже покійного (помер у 2017 році) Семена Палійовича КАЛИНИЧА – це віддзеркалення складних перипетій історії нашої держави.
Семен Калинич народився в суботу перед Введенієм 1929 року (зі слів Семена) на хуторі Околена. Батько Палій був глухонімий, проте був прекрасним майстром по дереву. Мати Анастасія займалася домашнім господарством. Виховали вони троє дітей. Семенко був найстаршим. Як згадував Семен Палійович, дитинство пройшло в дуже складних умовах. На той час село Розтоки, як і весь буковинський край було окуповане Румунією. На хуторі існувала румунська початкова школа. Учителі були дуже строгі та вимогливі. Навчання велося тільки румунською мовою, дітей змушували говорити по-румунськи. Якщо у них це не виходило, то їх «страшенно мучили і били». Семен закінчив «два кляси» румунської школи. У 1944 році прийшли Радянські окупанти. Почалася нова муштра. За цієї влади закінчив чотири класи.
У 1950 році побрався із убогою дівчиною, яка найнялася на службу до заможних ґаздів у селі Розтоки. Працював пастухом на колгоспній полонині, бо «треба сім’ю утримувати».
– Я народився у родині, де всі були щирими українцями, – розповідав Семен Палійович. -. З дитинства мені говорили, що Україна має бути вільна. Адже з кожною окупацією на нашу землю приходило нове гноблення. Найбільше мені запам’яталося, як у 1944 році більшовики ходили по домівках і ловили бандерів (так називали українських повстанців). Мій тато тоді хворів на тиф і непритомний лежав на печі. У дім увірвалися кілька солдатів і почали кричати, що черговий бандерівець переховується від влади. Мама, плачучи, намагалася пояснити, що він не тільки хворий на тиф, а ще й глухонімий. Навіть паспорт його принесла (правда, румунський), де це було записано. Але звідки більшовикам знати румунську мову? Жбурнули у маму тим паспортом і за ноги витягли надвір непритомного батька. Вони хотіли відтягнути його у яр, а там розстріляти (кілька днів перед цим так само зробили з сусідом).
Але надійшли ще кілька солдатів, серед яких був український запроданець російській владі. Він і підтвердив, що батько справді глухонімий. Розлютившись, що не можуть його вбити, солдати добряче надавали прикладами у груди та плечі, аби хоч покалічити. Мама мусила затягнути у дім обезсиленого тата і залишила у той час на землі семимісячних хлопчиків-близнюків. Чи то від застуди, чи від того, що мама перенервувала і погодувала їх у такому стані, але через тиждень один хлопчик помер. А ще через кілька днів і другий. Відтоді я люто ненавидів більшовиків і робив усе, щоб українська ідеологія поширювалася серед населення».
У юнацькому віці був зв’язковим в українських повстанців. Якось ніс їм рюкзак із цигарками, зошитами, тушшю для друку та інше. По дорозі біля Протятого Каміння перестріли «кагебісти». Взяли із собою на допит. Але Бог дав так, що почалася велика злива. Вони стали ховатися у найближчій хаті, а Семен йшов останній і вирвався з-під варти. Чимдуж дременув у ліс, весь час озираючись, чи нема погоні. Передихнув аж у другому кінці лісу.
«Перший серйозний конфлікт із владою виник через сільськогосподарську політику, – пригадував Семен Палійович. – Я працював ветеринаром і спостерігав, як на простих робітників намагалися списати увесь падіж худоби. Через те вони роками не бачили зароблених коштів. А хіба люди були винні у тому, що ще не окріплих телят швидко забирали від корів у колгоспи, аби показати приріст поголів’я? Та й інші випадки були. Згодом колгоспників почали записувати у партію. Тоді я збирав скотарів та доярок і намагався відмовити від такого кроку, мотивуючи навіть релігійними переконаннями. Так вийшло, що хтось із них розповів вищим особам, що я займаюся антидержавною пропагандою і голова райкому партії з цілою делегацією наглянули у Розтоки. Тоді мене й охрестили на довгі роки антирадянською людиною. За протипартійні переконання мені світило від п’яти до восьми років в’язниці. Врятувала позиція голови колгоспу Чернишова, який поручився за мене перед начальством. Відтоді я постійно піддавався гонінням і переслідуванню.
В’язниці таки не вдалося уникнути. У 1951 році, згідно тяжких протоколів (пов’язаних з моєю антипартійною діяльністю), я був засуджений на три роки. Перш, ніж винести мені вирок, мене та інших ув’язнених страшно катували, навіть привезли в обласну лікарню на десять днів, щоб трохи привести до тями. А звідти – на засідання суду. Покарання у колонії суворого режиму я не відбував. А все тому, що батьки заздалегідь потурбувалися, щоб більшовики не тягали мене до війська і задатували моє народження 1934 роком, а не 1929. Тому термін відбував у дитячій трудовій колонії. Думав, що один там такий «малолітній» буду (на той час вже мав дружину і сина). А там таких виявилося багато. За гратами провів півтора року. А в 1953 році помер Сталін і політичні в’язні вийшли на волю за амністією».
Черговий раз потрапити до в’язниці я міг знову через свою принципову позицію правди. У 1980-х роках лісівна справа у районі велася за «чорною» бухгалтерією. Людей, які навіть не здогадувалися, записували на різні роботи, за їх виконання нараховували зарплати, які кудись зникали. Розбиратися у цьому почали, коли з’ясували, що є особи, які за документами одночасно працювали у колгоспі і в лісі. Серед таких виявився і я. На допиті, що тривав з десятої години ранку до другої ночі, слідчий хотів змусити мене розповісти, куди я дівав зарплату, кому віддавав частку. Так, як я нічого не знав, то й ні в чому не признавався. Морально було важко, але викрутився. Тож з пройденого життєвого шляху я роблю висновок, що маю дуже сильного Ангела-охоронця, якому завдячую довголіттям».
Замість повниці віддав гроші на створення осередку УНР
«Коли розпадався Радянський Союз, серед населення почав зароджуватися Народний Рух. Про це вголос ніхто не говорив, а я чув по радіо «Свобода» та «Голос Америки». Там закликали об’єднуватися в українські осередки, не боятися більшовиків, боротися за незалежність України, – пригадує Семен Палійович. -. У 1990 році ми з дружиною Фрозиною були на весіллі в селі Чорногузи Вижницького району. Там я й почув серед кухарок таку бесіду: «Господи, хоч би обійшлося! Боже, хоч би не було кровопролиття!» Грішним ділом я подумав, що то молодий із молодою щось не поділили. А виявилося, що того дня, у неділю, у Вижниці мав відбутися мітинг Народного Руху.
Як я це почув, то відразу з жінкою поїхали туди. Народу зібралося дуже багато. І міліції не менше було, видно боялися народної хвилі. Змонтували сцену, приїхали шановані і знані люди-агітатори, представники з інших областей. Зачитували резолюції, постанови від’єднання України від Союзу, народ оплесками та вигуками схвалював їх. Зібрання відбулося мирно, люди розійшлися. А ті, хто мав змогу, давали гроші організаторам на розвиток подальшої діяльності Народного руху. Я підійшов і дав сто рублів (з тої повниці, що мав на весілля).Там і запропонували мені створити осередок руху на Путильщині, починаючи з Розтоків. А в нас тоді усе глухо було. Умова була така: знайти ще двох-трьох людей, щоб офіційно зареєструватися. Це мали бути щирі активісти, патріоти. Ними стали мій двоюрідний брат Василь Джуряк та Власій Джуряк (нині обидва покійні). Згодом ще двадцять дев’ять людей увійшли до осередку. Разом ми організовували перший мітинг НРУ у Розтоках. Люди вели себе дуже стримано. Ніби й хотіли незалежності і боялися про це сказати.
Згодом закріпили інформаційний стенд, прямо навпроти сільради. Що тоді було! Приїхало такої міліції, стенд спиляли і в колгоспний гараж заховали подалі від людей. Лиш той гараж забули замкнути. А ми стенд винесли і на другому місці у центрі села звели. Тодішні керівники вже розуміли, що розпад Союзу не забариться, але трималися до останнього.
У день Пресвятої Богородиці я приніс до церкви синьо-жовтий прапор і попросив священника його освятити. А після служби разом із людьми вирушили до сільради. І донині пам’ятаю, як я закріплював його біля радянського із молитвою і щирою вірою, що скоро залишиться лише один прапор.
Наступного дня приїхали чотири УАЗи міліції, сам начальник міліції, прокурор та інші. Викликали мене і питали, як я посмів таке зробити. Кажуть, мовляв, ми знаємо, Калинич, що скоро це так буде, але чого ви спішите. А я їм відповів: «Дорогі мої друзі, ми не спішимо, ми запізнилися років на тридцять-сорок. Це давно треба було зробити. Але прийшла пора і ми робимо. Поговорили вони зі мною, а більше що могли зробити?».
Українська нація, пригнічена більшовицьким режимом, розправляла крила. І вже ніхто не міг перешкодити цьому польоту. Відрадно на душі було, що невдовзі Україна стане вільною. Та Семен Палійович часто пригадував буремні часи приходу радянської влади:
– 15 жовтня 1944 року відбулася кривава боротьба на Яковійчуковім грунті. Її організував більшовицький провокатор Микола Реутов, – згадував Семен Калинич. – Він був професійним агентом, зумів влитися у коло українських повстанців, увійти до них у таку довіру, що йому доручили командувати сотнею хлопців. Згодом він розповів, що нібито дізнався, як москалі будуть через гори пробиратися. Запевнив, що із засади можна буде їх вибити. Зброї багато із собою не взяли, і людей також.
Коли розпочався бій, який тривав дев’ять годин, наші хлопці запідозрили щось недобре. Ворог наступав з усіх сторін. Коли вже відстрілюватися майже не було чим, Реутов дав наказ відступати. Вириваючись із оточення, хлопці потрапляли під кулі. Стало очевидним, що керує ними засланий агент, коли Реутов став стріляти у повітря, випрямившись на весь зріст. Тобто він не боявся, що у нього вистрелять. Остаточно це зрозуміли, коли із ворожого оточення почули фразу: «Коля, куди ж ти стріляєш?!»
Українські повстанці рятувалися, як могли. Під час бою вони положили майже тридцять ворогів і втратили вісім своїх. На другий день сусіди позбиралися з лопатами і сокирами копати братську могилу. Я також пішов з татом. Тіла загорнули у полотно, яке виткала моя бабка, на нього поклали хвою і так захоронили. Зверху встановили березовий хрест, маленький, щоб здалеку не виднівся.
Згодом колгоспна худоба затоптала могилу, але я добре пам’ятав, хто там спочиває. Тому в 1990 році ми з сином Петром зробили великий хрест, огородили могилу і запросили священика, щоб освятив. Людей зібралося багато. Ми хотіли пригостити стомлених із дороги гостей і приготували обід. Столи були такі довгі, що з одного кінця в інший впізнати когось було важко».
Відтоді й донині щороку організовуються поминки за загиблими героями. Правда, людей з кожним роком меншає, але справжні патріоти знаходять час і бажання відвідати це святе місце. І як стверджував Семен Палійович, навколо національно-визвольної ідеї цементувалась твердиня духу патріотизму і націоналізму, відстоювання своєї правди, мови, віри і волі. Час суддя усьому. І час розсудить усіх…
Підготувала Людмила ФЕДЮК
за науково-пошуковою роботою учасниці зльоту обдарованої гуцульської молоді, учениці 8 класу Підзахаричівської гімназії Марини Журавець (наукова керівниця Тетяна Журавець).
