Спецпроєкт ГО “Голос КАРПАТ”
Навіть перебуваючи за тисячі кілометрів від рідного краю, можна продовжувати жити в нім. І не просто жити, а нести світу його унікальність, поширювати рідну культуру, ідентифікувати себе з буковинцями і понад усе гордитися цим. І Руслана Петрівна БОЙЧУК із Шепота – це постать, яка демонструє все це на власному прикладі.
Вчителька української мови, волонтерка та громадська активістка, яка близько 25 років проживає в Італії. Незважаючи на це, Руслана Петрівна серцем так і залишилася на Путильщині. Вона навіть передплачує електронну версію газети «Карпати», щоб читати рідне слово в Італії. А для того, щоб земляки не забули рідну мову за кордоном, вона більше 13 років організовує навчання для українських дітей. А ще гурткові заняття, позакласні заходи та чимало всього, що допомагає маленьких українцям зберігати свою ідентичність.
Руслана Петрівна вважає, що навчати дітей українських емігрантів рідної мови, яку вони або вже забули, або й не знали з народження – це дуже важливо. Чому? Бо сама мама-українка. Бо її заболіло серце, коли донечка у п’ять років відмовилася спілкуватися з нею українською мовою. За освітою жінка – вчителька, в 1989 році закінчила навчання в Чернівецькому педагогічному училищі, а в 1995 році – у Чернівецькому державному університеті.
Поки заочно навчалася, працювала вчителем початкових класів у Селятинській школі. З 1995 року почала працювати методистом початкових класів при районному відділі освіти. У 2000 році її призначили методистом з української мови при ОНМІ (обласний науково-методичний інститут). Почала писати дисертацію, але щоб її захистити, треба було мати гроші. Це і змусило поїхати за кордон.
Так Руслана Петрівна, щоб заробити на власну освіту, стала за кордоном викладачкою для інших. Через пів року перебування її запросили викладати російські курси для італійців. А далі працювала викладачем української та російської мов у різних мовних школах – державних і приватних (ALCE- associazione lingue e culture Europee, Speak esy, Madrelingua). Вела курси в університеті, проводила індивідуальні заняття для студентів університету. З 2003 року працювала присяжним перекладачем при суді в містах Болонья та Равенна.
Коли жінка тут вийшла заміж і народила дочку Софію, це спонукало її замислитися над освітою дітей в інтернаціональних родинах. Там, де діти виростають, вже не знаючи рідної материнської мови…
У 2012 році спільно з однодумницею-землячкою Світланою Турчин створили та зареєстрували асоціацію “Рідна мова”, при якій відкрили суботню школу “Радість” для дітей, народжених в Італії в сім’ях емігрантів чи змішаних, де один із батьків – українець. Меценатами таких починань часто виступають церкви. Щоб не відчувати згодом залежності від організацій, які спонсорують навчання, Руслана Петрівна з колегами вирішили самотужки організовувати роботу школи.
У щоденній роботі доводиться постійно долати виклики. Перший – відсутність достатньої кількості потрібних підручників. Друга проблема – підняти ролі української мови, виховання національної гордості. Окрім уроків, вчительки часто проводять свята, виховні години, культурно-просвітницькі, мистецькі заходи для утвердження приналежності та поваги до культурного та історичного минулого України. А відколи в Україні розпочалася війна, навчання набуло ще більшого патріотичного-виховного спрямування. Вчителі разом із дітьми та їхніми батьками організовували посилки для бійців в Україну, писали листи, брали участь у зустрічах з нашими захисниками.
Школа, яку з такими зусиллями у свій час започаткувала та вивела на належний рівень Руслана Петрівна – це спроба самостійно вирішити проблему збереження мови та ідентичності дітей, народжених в Італії в українських чи змішаних сім’ях (друге покоління) та тих, що переїхали разом із батьками. Бо вона розуміє, як багато означає для людини – мати вектор ідентичності у житті та розуміти, якого ти роду. Це додає сили навіть у найскладніших ситуаціях.
Людмила ФЕДЮК,
авторка колонки.
