Люди, народжені в горах, мають особливий дар – вони гостро відчувають фальш і понад усе цінують свободу. Путильщина завжди була багатою на таланти, але пройти шлях від гуртків районного будинку культури до столичного театру під силу не кожному. Сьогодні ми спілкуємося з нашою землячкою, яка не просто підкорила Київ, а й зуміла зберегти в собі ту саму щирість, за яку її так полюбив глядач. Про дитячі мрії, вчителів, що змінили долю, та плани на майбутнє – у розмові з талановитою актрисою Іриною СОПІТ.
“Мене завжди було забагато”
У Путилі її пам’ятають різною: вона встигала всюди. Поки однолітки обирали щось одне, Ірина ніби намагалася обійняти весь світ. Кулінарія, спорт, музична школа, нескінченні репетиції та співи – здавалося, у цієї дівчинки всередині вічний двигун.
– Мені здається, я просто не вміла жити тихо, – усміхається Ірина, згадуючи ті роки. – Мене завжди було забагато – в рухах, у сміху, в емоціях. Я справді бігала на всі гуртки, бо мені було цікаво все. І, мабуть, тоді я ще не називала це мрією, але вже відчувала: без сцени мені тісно. Це не було банальне «хочу стати зіркою», це було внутрішнє відчуття – «інакше я просто не можу».
Коли настав час обирати професію, багато хто з випускників шукав стабільності, зрозумілих земних спеціальностей. Але 17-річна дівчина з гір обрала невідомість великого міста.
– Було страшно, чесно скажу, – ділиться Ірина. – Коли приїжджаєш у мегаполіс із маленького селища – це ніби стрибок в іншу реальність. Але в мені жила особлива впертість. Я знала: або я спробую зараз, або все життя буду мучити себе питанням: «а що якби?». Оце лякало мене значно більше, ніж чужий і гамірний Київ.
Віра вчителя іноді вирішує долю дитини
Успіх ніколи не буває одиноким – за кожною перемогою стоять люди, які вчасно подали руку або просто повірили. Для Ірини такими стали її путильські вчителі. Про них вона говорить з особливим трепетом, називаючи їхні уроки своєю маленькою спадщиною.
– Кожен з них залишив у мені частинку себе, – розповідає акторка. – Світлана Дмитрівна Бабій, під чиїм керівництвом я співала в хорі, заклала перші цеглинки. Василь Миколайович Матіос, який тоді був директором районного будинку культури, не просто вчив мене вокалу – він вчив мене не боятися власного голосу. «Не ховайся, звучи!» – це правило я запам’ятала на все життя. Світлана Валеріївна Шинкарюк має дивовижний дар бачити в тобі те, чого ти сам ще не розгледів. І віра, яку вона запалювала, гріє мене досі.
Окреме місце в серці займає Олена Дмитрівна Вакарчук. Уроки фортепіано стали для Ірини школою терпіння та дисципліни. Навіть зараз, через роки, вона сідає за інструмент і грає ті самі мелодії – це ніби живий зв’язок із дитинством.
– І, звісно, Іван Іванович Мошук… Його вже немає з нами, але він назавжди в моєму серці. Саме він повірив у мене настільки, що зробив солісткою гурту «Смерічка». Це був момент істини: коли ти ще сумніваєшся в собі, а хтось досвідчений уже точно знає – ти зможеш. Віра вчителя іноді вирішує долю дитини. Вони дали мені право бути на сцені.
Уроки театру “Браво” як іспит на справжність
Після університету почалося справжнє професійне життя. Першим серйозним викликом став театр «Браво». Це був світ контрастів: молода, наївна дівчина потрапила в оточення акторів із іменами та званнями.
– Там ніхто не гладив по голові. Університет дає базу, але тільки в театрі ти розумієш, що таке реальна відповідальність перед глядачем. Тут не працює принцип «прийдуть свої, підтримають». Ти маєш завоювати зал із нуля. Саме там я зрозуміла: сцена не пробачає нещирості. Якщо ти не викладаєшся на всі сто, глядач це відчує миттєво. Це була моя боротьба зі страхом і невпевненістю, яка перетворила хобі на професію.
Сьогодні в творчому багажі Ірини – багато ролей, але «Украдена краса» сучасного драматурга і режисера Богдана Гнатюка посідає особливе місце. Вона має дуже особливу атмосферу – щось на перетині інтелектуального детективу і психологічної гри, в дусі Агати Крісті. Це історія про мистецтво, цінність, спокусу і те, що стоїть за зовнішньою красою.
Тут Ірина втілює образ молодої офіціантки. Ця роль принесла їй не лише визнання столичного глядача, а й престижну театральну нагороду Тернопільського фестивалю «Фатальна жінка».
Глядач став іншим
– Зараз я граю в багатьох виставах, і цей постійний рух, різний матеріал – це те, що тримає мене живою. Хоча війна внесла свої корективи. Глядач став іншим – він приходить не просто подивитися на гарну картинку, а шукає розради, підтримки, надії. Люди стали неймовірно чутливими до кожного слова зі сцени.
Мистецтво зараз і справді стає ліками. Воно дає можливість не лише втекти від реальності, а й осмислити її, прожити емоції без страху, відчути себе частиною спільноти. Театр допомагає людям відновлювати внутрішню рівновагу, переживати горе і біль, але водночас знаходити світло і силу, які дають можливість рухатися далі. Для мене, як для актриси і викладачки – це неймовірно важливе усвідомлення: ми не просто показуємо виставу, а підтримуємо людей на рівні душі. Допомагаємо їм не зламатися, знаходити себе і свої емоції у світі, який став таким непередбачуваним і важким.
Мрія, яка чекає свого часу
Окрім сцени, Ірина знайшла себе у викладанні. Вона – вимоглива наставниця, бо переконана: у мистецтві не можна просто відбувати номер. Її гордість – учні, які вступають до провідних вишів країни на бюджет, доводячи, що її методика «не брехати собі» працює. Проте є одна мрія, яка поки чекає свого часу – вистава вдома, у рідній Путилі.
– Завжди мріяла привезти на рідну сцену щось справжнє. На жаль, зараз у селищі попит на театр обмежений. Але я бачу в цьому потенціал. Моя мрія – зіграти виставу за творами Юрія Федьковича. Його герої – колоритні, щирі, зі своїм гумором та болем – вони близькі нашим людям. Я хочу створити цей місток, щоб вистава стала не просто розвагою, а маленьким святом людяності.
Вистава Федьковича могла б стати для Путили справжнім діалогом із культурою, спільним переживанням і маленьким святом людяності, яке, я вірю, здатне зачепити серця навіть тих, хто в житті не шукатиме театр.
Місце сили – в простих речах
Коли столична метушня та виснажливі зйомки забирають усі сили, Ірина знає, куди їхати. Її місце сили – в простих речах.
– Сьогодні для мене дуже важливо, що я свідомо оточила себе людьми, які мене підтримують і надихають. Це мої друзі, колеги, однодумці – ті, з ким можна бути чесною, відкритою і не боятися шукати, пробувати, помилятися. У творчій професії це безцінно, бо саме середовище формує тебе як митця, – каже Ірина. – Мене надихає діалог, коли поруч є люди, з якими можна говорити про ідеї, сумніватися, сперечатися і разом знаходити щось справжнє. Це жива енергія, яка рухає вперед. Я вірю, що натхнення – це не щось випадкове, а результат того, якими людьми ти себе оточуєш. І мені пощастило мати поруч тих, хто не лише підтримує мої творчі задуми, а й допомагає мені рости, шукати глибину і не зраджувати собі у професії.
Великою опорою для мене залишаються мої рідні – вони дають відчуття стабільності, прийняття і внутрішнього спокою, без якого неможливо творити. Зараз я стала більш інтимною у своїх потребах. Щоб відновитися та перезавантажитися, мені потрібен обід у тітки Каті, мамині обійми, тиша і наше гірське повітря. Повернення додому – це як повернення до джерел, які тримають мене на плаву.
Найважливіше – не зрадити себе
На завершення нашої розмови Ірина звернулася до молодих путильчан, які, можливо, зараз так само, як вона колись, стоять на роздоріжжі.
– Найскладніше і найважливіше – не зраджувати собі. Якщо відчуваєте, що творчість – це ваше, не бійтеся. Все починається не з міста, а з внутрішньої сміливості спробувати. І ніколи не думайте, що ви «не з того місця». Наше коріння, наша Путильщина з її культурою та характером – це наша унікальність. Саме з цього, з нашої автентичності, і народжується справжнє мистецтво, – впевнена наша землячка.
Ця розмова залишила по собі особливі відчуття. Вона про те, що можна підкорити велику сцену, але залишитися вірною маленькій дівчинці, яка колись бігла на репетицію в місцевий гурток. Ми пишаємося нашою землячкою і чекаємо на той день, коли театральний завіса в Путилі підніметься саме для неї.
Людмила ФЕДЮК.
