Сьогодні психологія переживає справжній бум: терміни «сепарація», «аб’юз» та «особисті кордони» стали частиною нашої щоденної лексики, а поради в Instagram-Reels обіцяють швидке зцілення за 15 секунд. Проте за лаштунками популярних трендів залишається справжня, не завжди «фотогенічна» робота душі.
Наша сьогоднішня героїня Ольга ТКАЧУК із Мариничів – психологиня, яка практикує у психодинамічному підході та є асоційованою членкинею Української Психотерапевтичної Ліги. Її шлях у професію розпочався не з теоретичних підручників, а з особистого досвіду вигорання та пошуку сенсів у часи великих випробувань. Ольга належить до тих фахівців, які не намагаються «вправити мізки» чи дати універсальну пораду, а пропонують клієнту дещо цінніше – спільну подорож углиб себе.
У цьому інтерв’ю ми говоримо про «пораненого цілителя» всередині кожного психолога, про те, як війна змінила запити українців, чому диплом – це не просто папірець, а безпека клієнта, та як знайти в собі опору, коли зовнішній світ здається занадто крихким.
– Ольго, розкажи, чому Ти обрала цю професію?
– У професійну психологію мене привела не мрія, а особиста криза. Це не завжди виглядає як драма. Іноді просто перестаєш радіти. Засинаєш із комом у горлі. Робиш звичні речі, але втрачаєш смак. Ти ще функціонуєш, але вже не живеш. Так було зі мною. Я трималася, працювала. У психології я не шукала глобальних відповідей. Я просто хотіла дихати.
– Це було раптове рішення чи довгий шлях?
– Ідея навчатися була як внутрішній поклик, який я вже не могла ігнорувати, тож пішла за інтересом. Але рішення звільнитися зі стабільної роботи й розпочати власну приватну практику було для мене складним. Точка, в якій я тоді була: вигорання, депресивний стан, постійна втома, психосоматика, панічні атаки, фонова тривожність, емоційна нестабільність.
На одній із сесій моя психологиня запитала: «А що тебе справді захоплює? Що змушує серце битися частіше?» Я не знала. Але щось усередині заворушилося, ожило. Таргетована реклама в Instagram привела мене до Європейської Школи Психології, де я здобула практичну освіту в психодинамічному підході. Зараз я є асоційованою членкинею Української Психотерапевтичної Ліги, членкинею освітнього клубу для психологів «На кушетці» та здобуваю другу вищу освіту – магістра психології.
Я вважаю, що клієнти насамперед приходять на наш досвід. І до мене приходять ті люди, яким потрібно рівно стільки, скільки я можу дати зараз. Це несвідомий процес.
Я не впливаю, а працюю у форматі взаємодії та співтворення. Вірю у внутрішній потенціал людини й створюю безпечний простір, у якому він може проявитися.
Я не знаю краще за клієнта, я допомагаю йому знайти власні відповіді, які приходять зсередини.
Підходи умовно можна поділити на поведінкові й глибинні. Можна зробити ремонт в одній кімнаті, а можна перебудувати простір і звести новий дім. Я про друге. Кожен обирає те, що ближче йому зараз.
Я практикую глибинну аналітичну психологію, у якій ми не просто працюємо з симптомами, а здійснюємо подорож усередину себе. Психологія для мене – це Мистецтво.Це шлях, дотик, глибина. Ми всі живемо в якомусь міфі. Я обираю жити в такому.
З іншого боку, популярна психологія часто спрощує складні процеси, деякі ідеї доводяться до крайності. З усіх кутків звучать слова «нарциси», «аб’юзери», «жертви», «кордони», «любов до себе», «сепарація». Іноді це подається як тригерні ярлики або як «солодка пігулка», без глибинного розуміння психічних процесів.
Моєю великою цінністю є те, що під час нашої взаємодії клієнти отримують ресурс, інструменти, навички, знання й новий досвід, які стають силою, з якою вони можуть рухатися далі самостійно. Для мене особисто терапія – це про розвиток. Не тому, що «щось не так», а тому, що я жива, змінююся, розвиваюся. І мені важливо мати простір, де можна чесно зустрічатися з собою. Терапія може тривати кілька місяців, а може супроводжувати людину все життя.
Водночас варто розуміти, що ця тенденція лише зростатиме у зв’язку з прийняттям Закону №4223-IX «Про систему охорони психічного здоров’я», який регулює діяльність психологів в Україні. Закон передбачає обов’язкову сертифікацію фахівців, наявність вищої освіти, стандартизацію послуг та створення національної комісії з питань психічного здоров’я. Водночас він не регулює діяльність коучів, тренерів особистісного розвитку чи езотериків. Тобто якщо людина не хоче працювати в межах вимог до психолога, вона може позиціонувати себе інакше, і формально не порушувати правове поле. Разом із тим у перспективі у відкритому доступі має з’явитися можливість перевіряти сертифікацію спеціаліста, що, ймовірно, сприятиме більшій довірі клієнтів.
Війна загострює тривогу, страх втрати, безсилля, гнів, провину, питання сенсу. Те, що раніше могло жити фоном, стало явним. І водночас вона торкається колективного виміру психіки, ми всі живемо в контексті спільної травматичної реальності.
Клієнти часто торкаються наших власних травм. Іноді певна тема може нас «захопити». Це нормально іноді втрачати терапевтичну позицію. Але не ок – не усвідомлювати цього або ігнорувати.
Думаю, що психологу важливо усвідомлювати свою схильність до вигорання й дбати про профілактику цих станів. Якщо психолог переживає власну кризу й не має ресурсу, етично взяти паузу в роботі.
Спілкувалася Людмила ФЕДЮК.
