До 100-річчя з народження видатного збирача фольклору Миколи Зінчука відбулася зустріч-спогад
Щемливий і водночас дуже світлий захід відбувся в останній день зими, 28 лютого, в Довгопільській бібліотеці. Незважаючи на те, що людини, яка зібрала присутніх у залі, немає в живих вже 13 років, його остання воля звершилася: праця всього життя знайшла гідне визнання в українському літературному просторі. Тож вшанувати пам’ять знаного історика, письменника, казкаря і фольклориста зібралися всі, хто працював, проживав поруч чи спілкувався з Миколою Зінчуком – колеги-освітяни, учні, бібліотекарі та освітяни, однодумці та шанувальники його титанічного труду. А також на запрошення організаторів завітала заступниця голови РВА Ганна Гринчук.
З одного боку експозиції – портрет Миколи Антоновича, а з іншого – виставка його праць – авторських та впорядкованих. Саме вони і стали предметом обговорення та спогадів за імпровізованим круглим столом. Яким же був цей чоловік, який присвятив своє життя збирання та впорядкуванню фольклору?
Вижити, щоб жити далі
Він казав, що завжди відчував свою спроможність зробити щось велике для свого народу. Мабуть, тому все життя Микола Зінчук боровся. Спочатку за право просто вижити. Він народився на Житомирщині і мав п’ять років, коли почався Голодомор. Аби врятувати дітей від голодної смерті, батьки перебралися в інший населений пункт області, шукаючи кращої долі.
Поборовши голодну смерть, Микола Зінчук у 1942 році став заручником німецьких окупантів. Його з іншими українцями вивезли до Німеччини в місто Галле та змусили працювати ремонтником на залізниці. Відчайдушний юнак здійснив невдалу спробу втекти, а згодом ще одну. Теж невдалу… Після цього Миколу Зінчука ув’язнили в концтаборі Флоссенбюрґ, з якого на початку 1945 року перевели у концтабір пекла на землі – Дахау. Тоді він ще не знав, що і батько, і майже усі родичі по чоловічій лінії вже загинули на війні…
У квітні 1945 року американська армія визволила невільників Дахау. Тоді Микола Зінчук вже мав тяжку форму туберкульозу і шансів вижити йому не давали. Два з половиною місяці він лікувався у шпиталі і таки зумів зібрати всю силу докупи, аби стати на ноги.
Але парадокс життя знову спіткав його. Саме через те, що він залишився живим, пройшовши «табори смерті», в Радянському Союзі він вважався людиною з «білими плямами» в біографії. А отже, не зміг реалізувати свою мрію – стати істориком-науковцем, бо йому просто не дозволили захистити дисертацію. Тож Микола Зінчук здобув освіту педагога-історика у Львівському педагогічному інституті й розпочав освітянську стежину.
Василь Сухомлинський надихнув на велику справу
У його житті було чимало шкіл та колективів, в яких довелося працювати. Був кілька років навіть директором Порічянської восьмирічної школи Яворівського району Львівської області. Але вольова натура та непересічна особистість не могли тримати його в рамках звичайного вчителювання. У 1968 він познайомився з видатним педагогом Василем Сухомлинським і постійно листувався з ним. Під його впливом написав низку статей на науково-педагогічні теми, які друкувалися в періодичних виданнях України, Грузії, Вірменії, Молдови та Румунії.
Саме Сухомлинський надихнув Миколу Антоновича зробити щось таке масштабне, що неможливо буде повторити згодом. Тож у 70-х роках Микола Антонович починає записувати народний фольклор. Він розуміє, що його носіїв стає все менше, а часу в шкільного вчителя було небагато. Тож з цього часу він кардинального змінює свій життєвий устрій і весь вільний час присвячує збиранню фольклору.
У нього не було ні відпусток, ні вихідних. Наскільки далекоглядним був Микола Антонович, коли горів справою, перспектив якої не було видно взагалі…
Але він розумів, що мусить зібрати цей неоціненний скарб народної мудрості.
Живе у спогадах учнів та колег
Найбільш пласт роботи для нього виявився на Гуцульщині. Тож 30 років займався саме фольклором Буковини, Закарпаття, Бойківщини та Гуцульщини. Увесь цей час він працював вчителем історії в Довгопільській школі і проживав у Довгопіллі. Директор ОЗ «Довгопільський ліцей» Юрій Маротчак згадував під час зустрічі Миколу Антоновича як неймовірно працелюбного і енергійного чоловіка. Він міг і поради життєві дати, і просто поспілкуватися з ним було цікаво і приємно.
Так само відзначала і колишня колега Миколи Антоновича Марія Михайлівна з Довгопільської школи Верховинського району, де він також кілька років працював. «Він ніколи не зазнавався, вмів визнавати досягнення інших, навіть якщо це були значно молодші колеги», – пригадувала вона.
Життєву та шкільну школу Миколи Антоновича проходили і його учні. Зокрема, староста Довгопільського старостинського округу Михайло Кусяк з гордістю розповідає, що саме він був класним керівником їхнього класу. А в класі було майже півсотні учнів. І Микола Зінчук, попри численні відрядження, знаходив час, аби не тільки знання їм привити, а й основи дисципліни. А нинішня філологиня Довгопільського ліцею Олена Слижук була у числі його останніх учнів. Вона підкреслює, що він дуже радів, коли учні активно вивчали українську мову та історії України, завжди намагався приносити додаткову літературу їм. І багато розповідав сам, формуючи юним українцям об’єктивний світогляд на події.
Своїми спогадами про пошукову роботу фольклориста поділилася вчителька Самаківської гімназії Марія Карповець. Вона пригадувала, як Микола Зінчук приходив з магнітофоном до її дідуся і вона, маленька п’ятикласниця, після уроків чимдуж бігла додому, аби ще застати цього цікавого чоловіка, який збирав скарбницю казок. А вже будучи вчителькою, на основу дідусевої казки, яка увійшла до збірки «Казки Буковини» створила театральну інтерпретацію.
Голова «Просвіти» у Путильському районі Валентина Буняк теж багато спілкувалася з Миколою Антоновичем, перебуваючи на посаді заступниці голови Путильської райдержадміністрації. Вона допомагала йому готувати запити, листи до різних установ та навіть підготувала пакет документів, щоб досліднику присвоїли звання «Героя України». Однак, документи не пройшли…
Музичної нотки до літературного обговорення додали співанки фольклорного колективу «Гуцулочка», юних довгопільчан та аматорів сцени. Вони присвятили Миколі Зінчуку пісню та навіть поставили сценку за однією з його казок.
Проєкт, який неможливо повторити
У 2008 році Микола Антонович, маючи 83 роки, усвідомлював, що він не встигне особисто поспілкуватися з кожним дідусем чи бабусею, записати все це та упорядкувати. Тож чи не вперше у житті він потребував допомоги. Так у масштабному фольклорному проєкті з’явилася я, на той час – другокурсниця ЛНУ ім. І. Франка, яка щойно почала опановувати журналістську стежину. А ще з’явилися десятки освітян та учнів по всіх районах областей, в які Микола Зінчук зробив запити. Вони й допомогли організувати записи фольклору у своїх селах та передавали упоряднику. Така потужна команда досягла неймовірного результату. За нецілих п’ять років Миколі Антоновичу вдалося зібрати, впорядкувати та видати до друку 16 томів. Це був дуже потужний пласт роботи! Здавалося, що роки почали йти назад, Микола Антонович від радості, що все вдається, молодів на очах.
Останнім його задумом, який так і не здійснився, було показати зібрати фольклорну спадщину всьому світу та домогтися до неї належного визнання. Фольклорист планував із сорока томів вибрати найкращі сто зразків, перекласти англійською та видати окремим томом. А потім замовити велику різьблену скриню, скласти до неї всі сорок томів та англійський варіант і відправити на здобуття престижної світової літературно-мистецької премії.
Наприкінці 2011 року він знайшов перекладачку і ми вже почали активно працювати над реалізацією задуму. Він так поспішав, все казав: «Відчуваю, що у мене вже немає часу…» І вкотре, передбачив події у власному житті наперед. 2 лютого 2012 року перестало битися серце Миколи Зінчука. Залишилося недописаним вступне слово до останньої – фінальної збірки… Але частково його задум таки здійснили. Адже в Довгопільській школі створений цілий куток, присвячений творчості Миколи Зінчука. А в центрі стоїть різьблена скриня, в якій зберігаються усі сорок томів «Українських народних казок».
З кожним роком цінність творчого надбання нашого видатного земляка зростає в очах українців та всього світу. Його сорокатомник є претендентом на занесення до Золотої спадщини ЮНЕСКО. А земляки шанують його пам’ять, проводячи тематичні заходи. Так минулого року з ініціативи ГО «Буковинська Гуцульщина» та за підтримки Вижницької РВА і Конятинської громади відбувся масштабний театральний фестиваль «Стежками казок Миколи Зінчука». Участь в ньому взяли дитячі колективи з усіх громад району.
І хоч Микола Зінчук не дожив до свого сторіччя, але його сподвижницька праця та проєкт, який уже неможливо повторити, існуватимуть набагато довше. І саме це було головною метою його життя, за яке він так боровся!
Людмила ФЕДЮК.
