Коли рідна людина зникає безвісти на війні або потрапляє в полон, життя близьких перетворюється на нескінченне очікування, страх і молитву. Для матері військовополоненого Андрія ФЕДЮКА Зіни Іллівни з Селятинської громади важливою опорою стала її непохитна віра у те, що син виживе, що його повернуть додому. Кожен день для неї був боротьбою за надію, а кожен дзвінок – очікуванням бажаної звістки.
І ось в День Незалежності України, цієї неділі, вона дочекалася того дзвінка, коли у трубці пролунав найрідніший голос зі словами: «Мамо, я повернувся». Готуючи до довгоочікуваної зустрічі з сином, який зараз перебуває на карантині у Вінниці, Зіна Іллівна ділиться своєю історії сподівань. І наголошує: ніколи не можна опускати руки, навіть якщо здається, що немає надії. Молитися, вірити і чекати…
Мама пригадує, як все починалося: «Він у нас служив із 2012 року. Спершу Андрій проходив строкову службу, потім на місяць поїхав до Києва на роботу, трохи побув там, а після повернення довелося чекати місяць, щоб вирішити, що робити далі.
«На той час дуже багато хлопців йшли на контракт, – каже мама. – Я кажу: якщо хочеш, йди на контракт, будь ласка». Андрій почав оформляти документи, але потрапити на контракт було надзвичайно складно. Процес тривав із серпня до грудня: він пройшов усі комісії, але так нікуди і не оформили на службу.
– А потім в один момент йому подзвонили, щоб приїжджав з речами, – пригадує Зіна Іллівна, – Ми зібрали його, і він поїхав. Так і підписав перший контракт. Тоді його відправили на Селятин. Андрій вже проходив навчання у Десні. Він мав сержантське звання та певний досвід служби, тож одразу приступив до обов’язків.
Так почалася контрактна служба. Ще 2013 рік пройшов звично, а у 2014-му вже почалися перші заворушення, які перевернули життя назавжди.
У квітні 2014 року його перевели з Селятина з повним розрахунком на Мелітополь у Запорізьку область. У той час там створили прикордонний загін, який перевіряв потяги з Донбасу до Криму.
«Потім почалися заворушення, – згадує вона. – Мелітопольський загін закрився, його перевели у Харківський». До кінця контракту Андрій служив у Харкові, де отримав статус учасника бойових дій, адже постійно перебував на кордоні з Росією та в усіх гарячих точках – Луганщині та Донбасі.
Коли контракт закінчився, Андрій хотів перевестися до Чернівців, але не зміг. «Він не підписав новий контракт там, звільнився і приїхав додому, – каже мама. – Дома пробув лише два місяці, і знов пішов у військкомат».
Далі Андрій служив у 10-й гірській штурмовій бригаді, де відслужив два контракти. Кілька разів він звільнявся і знову повертався на службу. «Іноді його не приймали через командування, – пояснює мама. – Тож деякий час він жив у дружини в Білій Церкві, чекав, поки знайдеться можливість служити».
У 2021 році Андрій ще півроку прослужив у Чернівцях. Восени побув вдома, а 8 грудня підписав контракт у 72-й окремій механізованій бригаді імені Чорних Запорожців. Мама додає: «Там їх готували до поїздки на Донбас, щоб замінити іншу бригаду.
Зіна Іллівна згадує ці напружені дні перед повномасштабним вторгненням: «Відомо було, що готуються бойові дії. У січні їх відправили на кордон із Білоруссю. Місяць вони там перебували. Андрій і його побратими виконували підготовчі роботи, зокрема, копали окопи, але деталі він не розповідав».
Повернувшись у лютому до бригади в місті, військові зберігали повну бойову готовність. Ті, хто жив у місті, мали змогу навідуватися додому, а хто за межами – залишалися на місці. «Ці останні дні перед війною були дуже напруженими», – розповідає вона.
23 лютого Андрій увечері о восьмій годині, зателефонував мені і питає: «Мамко, що там чути?» Кажу: «Ми слухали новини, що вводять надзвичайний стан». «Нас відпустили до дзвінка, лише дзвінок, і ми повинні бути на місці», сказав він.
А вранці почалася війна. Зіна Іллівна вже чула по телевізору, що обстрілюють всі міста, б’ють аеродроми. «Встала, плачу на дворі, кричу, побігла до племінника, стукаю у двері і кажу: «Міша, почалася війна!» – згадує вона.
Поки я поралася біля худоби, Андрій мені дзвонив, але телефон був у хаті. А дочка вибігла і каже, що Андрій з побратимами вже вирушили на кордон з Білорусією. До дружини в Білу Церкву він не міг додзвонитися, там були обстріли великі.
Ці хвилини, години й дні, коли майбутнє залишалося невідомим, стали для матері Андрія початком довгого й страшного очікування, коли кожен дзвінок міг означати життя або смерть її сина.
– З другого на третє березня, в першій годині ночі, він зателефонував до сестри. Плакав і казав, що їх розбомбили, – згадує вона. – Я його нічого не розуміла, просто говорила: не плач, заспокійся. Він розповідав, що його побратими горять, а над ними працювала авіація та артилерія.
Ворог вислідив їхню позицію, а вночі почав обстріл. Семеро військових загинули, троє залишилися живі. Андрій перебував у шоковому стані, стріляючи навкруги себе. Мама намагалась його заспокоїти: «Не стріляй, ти в чужому лісі, ти не знаєш, куди йдеш. Навколо мороз, сніг…».
У той час, як він стояв у лісі, а заряду в телефоні залишалося відсотків п’ять, мама всю ніч сиділа біля свічки і безперестанку молилася.
Лише зранку зателефонував Андрій і сказав, що вижив. Загиблих забрали, а тих, що залишилися – забрали в інше місце. Знаходилися вони тоді в лісі поблизу Мощуна. 10 березня він зателефонував останній раз і попросив, щоб не хвилювалися, якщо не буде виходити на зв’язок. І зник.
Мама Зіна забила тривогу: звернулася у військкомат, знайшла контакти військової частини. Там запевнили. Що у списках загиблих і поранених його нема – значить воює.
Через соцмережі вдалося знайти перші контакти і підтвердити найгірші побоювання: «Мені принесли відео, де були наші хлопці на фото. На другий день племінник телефонує і каже: «Так, правда». Росіяни виклали відео, на якому було близько двадцяти чоловіків, серед них і Андрій.
Відтоді мама не зупинялася ні на хвилину. «Я дзвонила по всіх гарячих лініях: СБУ, координаційний штаб, Червоний Хрест, куди тільки могла, – каже Зіна Іллівна. – Об’єдналися з іншою мамою з Білої Церкви. Разом ми відстежували долю хлопців: я Андрія, а вона свого Павла. Збирали будь-яку інформацію, передавали її у військкомат».
Підтвердив також перебування Андрія в полоні і однокамерник, якого випустили швидше. Чоловік був цивільним і хворів на цукровий діабет, тому через півтора місяця його відпустили. Саме він зв’язався з Зіною Іллівною та повідомив, що Андрій перебуває у колонії в Брянській області. Там він залишався до червня 2023 року.
А далі знову була невідомість… Родина намагалася знайти його серед російських пересилань українських полонених до Тульської, Владимирської областей та Мордовії. Лише у вересні 2024 року стало відомо, що Андрій перебуває у Тульській області. Відтоді родина стежила за кожним сигналом, кожним дзвінком, що приносив надію. Їздили на всі зустрічі, зв’язувалися з усіма службами – СБУ, Червоний Хрест, Координаційний штаб… Відстежували списки полонених на обмін. Не було дня, щоб мама не плакала від розпачу, що не може нічим допомогти синові.
А оце три тижні тому натрапили на списки, де виставили тисячу полонених. Серед імен знайшли Андрія. Наступного дня знайшли списки найближчого обміну і знову – рідне ім’я серед них. А ще зателефонувала мама Павла, яка через інсайдерську інформацію з росії дізналася, що Андрія готують на обмін. Надія зажевріла з новими силами.
І ось в неділю, 24 серпня, на телефон Зіни Іллівни прийшло довгоочікуване повідомлення з Координаційного штабу: «Федюк Андрій Іванович звільнений з полону». Вона каже, що від радості кричала так, що аж до села було, мабуть, чути. А через деякий почали з’являтися відео в соціальних мережах, що відбувся черговий обмін полоненими.
– Мені зателефонувала Альона Вербицька і сказала, що тут є людина, яка хоче зі мною говорити, – і посміхаючись, і плачучи водночас, пригадує щасливу мить мама. – Я вже знала, хто то є… Почула його голос, розуміла, що це мій син. Але вже минув третій день, а я все ще зранку прокидаюся і боюся, що це сон… Досі не можу повірити… Та й Андрій ще не може усвідомити, що він вільний.
Після довгих місяців полону та невизначеності Андрій нарешті опинився на волі. Зараз він перебуває у Вінниці на реабілітації та чекає зустрічі з рідними. Мама запитала його, що планує далі, і він відповів просто: «Зараз піду на реабілітацію. Там буде відпустка. А далі повернуся служити. Бо хто як не ми?».
За три з половиною роки він пройшов через пекло на землі. Мама розуміє, що зараз головне – здоров’я. Попри все, Андрій радіє свободі, дзвінкам побратимів і привітанням, які надходять з усіх боків – від товаришів із 10-ї бригади та близьких людей.
А символи його патріотизму залишаються з ним навіть після випробувань: на руці тризуб і козацьке тату, яке частково окупанти випалювали йому. Але Андрій планує відновити його. Бо те, що пережив, не зламало ні його духу, ні жахи до перемоги над окупантом. Не зламало гордості бути українцем…
Людмила ФЕДЮК.
