З початком літа вівчарі Путильщини традиційно вирушили на полонини, де кілька місяців утримують отари овець і виготовляють молочні продукти. Полонинництво залишається важливою частиною господарського життя високогірних громад. Хоча останніми роками ця традиція зіштовхується з низкою викликів: нестачею робочої сили, зниженням рентабельності, складнощами зі збутом продукції та відсутністю підтримки на державному рівні.
Якщо, приміром, у 2017 році на території тодішнього Путильського району діяло 16 полонин, організованих для літнього випасу худоби на високогір’ях Карпат, то нині діє трохи більше половини. Згідно з архівними даними Путильської районної державної адміністрації, вісім років тому на полонинах утримували близько 3600 овець, 400 голів великої рогатої худоби (зокрема 150 корів), 160 коней та понад 100 свиней.
У межах цього репортажу ми поспілкувалися з організаторами цьогорічних полонин на Путильщині, головами громад та дізналися, як нині організоване літування овець. Також зібрали коментарі представників місцевої влади та фахівців галузі щодо стану та перспектив розвитку сільського господарства в гірських громадах.
Любов до господарки – у спадок
Полонину, розташовану на високогір’ї села Плоска в Селятинській громаді, вже четвертий рік поспіль збирає Василь Настащук. Цього літа він разом із вівцями перейшов на нову полонину – Красний Діл. Для Василя вівчарство — справа родинна, передана у спадок. Розповідає, що у роду всі були вправні господарі. А мамина сестра, тітка Марія Герцар, якій зараз понад вісімдесят років, утримує два десятки овець і досі, бо це дає їй сили. Навіть цього року дала своїх овець у полонину до племінника.
Василь з дитинства любив вівці. Війна змінила багато в його житті: він служив у теробороні, а раніше — три роки за контрактом на прикордонній заставі. Нині чоловік – батько п’ятьох дітей, тож звільнений за пільгами. Василь має державну роботу, але від полонини не відмовився. Зараз він отримав державну дотацію на свої 50 овець і каже, що це солідна фінансова підмога для господарів. Тож літує не лише їх та кіз, а також бере на себе догляд чужих тварин. Від дому до полонини близько шести кілометрів, але для пересування використовує пару коней.
Так, працювати на полонині складно, каже Василь, бо не вистачає рук. Більшість колишніх вівчарів або служить в армії, або виїхали за кордон. Ринок збуту вівчарської продукції — окрема проблема. Вовну, приміром, нема де здати. Раніше возив її на Франківщину, міняв на ковдри. Зараз же за кілограм немитої вовни платять 17–20 гривень. «Найскладніше — це погода», — каже Василь. «Цьогоріч ми вийшли на полонину дуже пізно — лише 20 травня. Хоча в попередні роки виходили на початку місяця. Дикі звірі є, але поки що не потерпаємо. Навіть отримали благословення від місцевого священника на літування». Наразі на полонині під його опікою 330 овець. Тож вони старанно пораються, аби удої ставали смачною молочною продукції, яка пахне духмяними карпатськими травами та високогірною свіжістю.
Окрім роботи на полонині, Василь працює водієм екстреної допомоги в амбулаторії Селятинської громади. Планує взяти відпустку, щоб повністю присвятити себе сезонній роботі. Перебуваючи на військовій службі, він бачив реальну ситуацію в країні і переконаний: потрібно використовувати будь-які можливості для розвитку сільського господарства в горах.
«Треба тримати тил, працюючи для своїх родин і для держави. Багато молочної продукції висилаю на фронт хлопцям — маю чимало знайомих бійців. А деякі з них вперше пробували гуцульську бринзу. Це наш обов’язок — допомагати», — каже він.
Коли буває важко, надихає підтримка в родині. Дружина Євгенія і п’ятеро дітей — Людмила, Яна, Іра, Ксенія та Іванко — надійна опора для Василя. Вони надихають займатися такою нелегкою справою. У планах у господаря — розширювати полонину. Він має намір звертатися до місцевої громади за допомогою, аби облаштувати кращі умови для літування, покращити побут для працівників. А в майбутньому розвивати туристичний потенціал: залучати відвідувачів, показувати цікаві локації й реалізовувати продукцію. Але все це — після перемоги, заради якої кожен працює тут і зараз.
Друге літування. Господарі вдосконалюють процес
Іншу полонину – у Плеші, цього року вже вдруге організувало подружжя Марії та Василя Третяків. Минулого року вони твердо вирішили, що їхнє майбутнє – тут, у горах, на своїй землі. Після років державної служби й закордонних заробітків вони повернулися додому, щоби розпочати власну справу – створити полонину з нуля.
Так люди ризикнули взяти 200 овець в господарів та 50 голів своїх і разом із ними літувати на високогір’ї Путильщини. Організація полонини виявилося непростою. Окрім того, що потрібно було зібрати овець, треба було ще домовитися з власниками паїв за оренду землі, підготувати необхідне спорядження. Тоді Марія з Василем дізналися, яку небезпеку для овець становлять дикі звірі, укуси плазунів. Василь вчився варити сир та вурду за давніми рецептами. А Марія, всупереч гуцульським стереотипам, що жінці не місце на полонині, все літо провела разом із чоловіком та сином-підлітком у горах.
Як результат, вони не просто спробували, а й успішно себе зарекомендували серед горян. Викликали повагу та довіру в господарів, перед якими восени виконали всі зобов’язання. Тож цього року 15 травня Третяки знову вийшли в полонину. Цього разу власних овець разом із приплодком вже мають майже сотню, розповідає Марія.
Серед цьогорічних викликів – знову небезпека від диких звірів. Але якщо минулого року господарі ставили електропастуха, то цього разу користуються пугачем-відлякувачем. Вже мали випадки укусів гадюк. Тож запаслися необхідними ліками та добре оглядають кожну вівцю при нетиповій поведінці.
Марія тішиться, що на полонині гарний випас, тож і молока вівці дають достатньо. Так, ранішній удій може складати до 80 літрів молока, в обід вже буде менше – близько 50-60, а ввечері – ще на десяток літрів менше. Щоб повторити цю процедуру тричі на день, Марія з помічниками встають о 5 годині ранку і на ногах до пізньої ночі.
Незамінним помічником і цього року є син Пантелеймон. Він вже восьмикласник і ще з більшим запалом порається біля худоби, наслідуючи своїх працьовитих батьків. Адже старша дочка з родина виїхали за кордон. Тож син – не просто помічник, а й надія для Третяків. Їхня справа – це не лише приклад виживання в горах, а усвідомлений вибір жити й працювати вдома. Із втомленими руками, але з очима, які світяться від улюбленої справи.
Якби не війна, то був би молочний комбінат
Знаходяться послідовники полонинників і в інших громадах. Так, за інформацією голови Конятинської громади Олексія Скрипчука, на території діє чотири полонини, де сукупно випасаються більше 1000 овець. Ще до війни керівництво громади вело перемовини з інвестором щодо створення молочного комбінату в Конятинській громаді. А це забезпечило б не тільки робочі місця для місцевих жителів, а й можливість реалізовувати молочну сировину та виготовляти екологічну продукцію. Але через об’єктивні причини в державі домовленість про співпрацю наразі поставили на паузу. Тож і полонинники, і індивідуальні господарі продовжують працювати на власній ініціативі та зацікавленості.
Реалізація не лише молока, а й супутньої сировини – шкір, вовни, м’яса без посередників могла б позитивно вплинути на економічну сталість громад. Пригадаємо промислового гіганта – фабрику з переробки вовни, яка діяла в Путилі в минулому столітті. Тут можна було і вовну здати, і на роботу влаштуватися. Навіть з дому працювати, якщо мали відповідне обладнання для ткання. Як пише у своїй книзі спогадів колишній директор фабрики Петро Томнюк, у 1975 році працівниці фабрики виготовили майже 15 тисяч квадратних метрів килимів, а згодом – ще більше розширили потужності виробництва. Тож пізніше тут виготовляли різноманітний одяг, який потрапляв на виставки та отримував відзнаки за високу якість.
Нині ж від колишньої слави залишилися лише стіни похмурого приміщення, а у виробничих приміщеннях гуляє вітер, проникаючи у розбиті шибки.
Програми розвитку допоможуть господарствам розвиватися
Також діє постанова № 130 щодо компенсації витрат на придбання доїльного обладнання українського виробництва — для господарств, які утримують три й більше корів. На рівні області продовжує діяти комплексна програма розвитку сільського господарства, що передбачає також підтримку у сфері переробки. Закликаємо фермерів і дрібних виробників активно користуватись цими можливостями.
Людмила ФЕДЮК.
