Від початку повномасштабної війни життя українських матерів докорінно змінилося. Їхні дні тепер вимірюються не годинами, а короткими повідомленнями «+» у месенджерах. Це цілодобовий режим хвилювання, де серце матері одночасно перебуває і вдома, і там – у холодних окопах Донеччини чи під обстрілами на Харківщині. Українська мама сьогодні – це волонтерка, психологиня і незламна фортеця, яка не має права на слабкість.
Саме такою є Галина Омелянівна ГРИЦЮК з Усть-Путили. У 67 років її життя не сповільнилося, а навпаки – набуло обертів, які важко витримати навіть молодим. Щоранку вона поспішає у школу та дитячий садок, відводячи на заняття внучок Настю та Олександру. Поки їхній тато Павло боронить Україну. Вона каже, що не має права ні старіти, ні хворіти. Бо то уроки готує з однією внучкою, то до виступів – з іншою. Син з невісткою розлучені, тож всі материнські обов’язки лягли на її плечі. Бо серце материнське болить за кожну дитину у цей складний час. Один син та дочка живуть за кордоном – в Польщі та Німеччині. Ще одна дочка біля неї. Але серце її вже рік живе на Донеччині, де з 25 січня 2025 року мінометником у 24-й штурмовій бригаді служить її син Павло.
Незважаючи на мізерну пенсію та домашні потреби, мама постійно надсилає синові все необхідно. Спочатку забезпечила його одягом та речами. Потім щомісяця старалася надіслати посилку з харчами. За весь час відправила 35 посилок по 30-40 кілограмів кожна. Бо для неї нема чужих дітей, старається, щоб і товаришів син смачним домашнім пригостив. То її так і називають в бригаді – мама Галя. Знають, що вона все, що треба дістане, як попросять. Було таке, що Галина Омелянівна відправляла посилку старих рушників, якими в церкві користувалися і вже відклали, та кілька банок смальцю. З цього нехитрого набору військові робити примітивні грілки (нарізали рушник шматками і заливали його смальцем у консервній банці), а на них гірли їжу та й зігрівалися на позиціях.
Цей місяць жінка практично прожила в каплицях та церкві, молячись за сина. Переконана, що її молитва не один раз рятувала синові життя.
Тож вона була впевнена, що Господь почує її і цього разу. А коли недавно пролунав дзвінок і в трубці почулося знайоме: “Привіт, мам!”, то каже, ледь не вмерла від радості. Галина Омелянівна зізнається, що ніколи не думала, що радісна звістка може викликати нервовий приступ.
Зараз син у госпіталі в Харкові, під час штурму отримав ще одну контузію. Тож потрібна реабілітація і лікування. Галина Омелянівна каже, що вже за кілька днів Павла пустять додому на місяць. І це буде для неї найкращий подарунок до Дня матері. Бо вперше за довгий час її серце буде битися в грудях, а не в окопах – поруч із сином…
Людмила ФЕДЮК.
