Людина з інвалідністю – наш земляк Валерій Манарха знову пройшов благодійний марафон на підтримку ЗСУ. Його шлях вже асоціюється із незламністю та став символом єдності на Буковині.
Ім’я Валерія добре знають у Путильському краї. Він не спортсмен і не чиновник, а людина з інвалідністю, яка змогла зробити більше, ніж дехто зі здорових. Його марафони стали справжнім прикладом того, як одна людина може надихати сотні й тисячі інших людей.
Уже не вперше він виходить на гірську дорогу, щоб долати десятки кілометрів і збирати кошти для українських захисників. Кожен його марафон – це випробування і для нього самого, і для громади. Але результат завжди один: підтримка фронту, віра в перемогу і неймовірна згуртованість людей. «Кожен мій крок – це крок заради наших воїнів. І поки вони тримають фронт, я мушу йти своєю дорогою», – говорить про своє рішення Валерій.
Тож минулого тижня чоловік вирушив до Конятинської громади з ціллю зібрати кошти на нагальні потреби захисників. Жителі громади, місцеве самоврядування, освітяни, вихованці Конятинської мистецької школи, учні шкіл вийшли назустріч людині, яка надихає своєю стійкістю. Тут подарували Валерію ляльку-мотанку – оберіг, що має захищати його у дорозі. Для самого волонтера цей подарунок став нагадуванням: він не один, за ним стоїть громада.
Учні Центру культури, дозвілля та спорту також підтримали його, передавши фінансову допомогу й теплі слова. Особливе місце займав дитячий блокпост у Довгопіллі, який організували школярі ще в перші місяці війни. Тоді діти самотужки збирали гроші для воїнів. Тепер вони знову долучилися і супроводжували Валерія в перший день ходи.
Вчителька Догопільського ліцею та мама одного із учасників дитячого блокпосту Олена Слижук зазначає: «Ми мали велику честь долучитися до цієї благородної справи. І наш Довгопільський ліцей зустрічав волонтерів всією шкільною родиною, а дитячий блокпост супроводжував пана Валерія впродовж першого дня. Разом із ним ми пройшли частину шляху, і цей день залишиться у нашій пам’яті надовго.
Це була не просто прогулянка, це був життєвий урок. Ми з дітьми зрозуміли, що для людини немає нічого неможливого, якщо вона має добру мету. Ми побачили, що навіть слабке тіло може приховувати неймовірно сильний дух. Саме таким прикладом для нас став пан Валерій. По дорозі ми відчували, як багато добрих людей є навколо нас: кожен, хто підходив до скриньки, говорив теплі слова, хтось не стримував сліз, бо подвиг людини з інвалідністю, яка долає цей шлях не для себе, а заради інших, зворушує до глибини серця. Ми щиро вдячні за можливість стати частинкою цього марафону та бажаємо пану Валерію міцного здоров’я, Божого благословення та підтримки на всіх його дорогах».
П’ятий «Марафон незламності» завершувався у дощовий ранок. Валерій вагався, чи не відкласти вихід: найбільше він переживав за дітей, які чекали на вулицях із прапорами. Він не хотів, аби малеча змерзла під дощем. Але хмари розійшлися, дощ вщух, і дорога продовжилася. Фінальний відрізок пролягав через села Конятин і Яблуниця. Зустрічі тут були особливо зворушливими. Школярі Конятинського ліцею, Самаківської та Яблуницької гімназій зустрічали волонтера піснями й віршами, а маленькі вихованці дитсадків тримали синьо-жовті прапорці й кидали гроші у скриньку. Це виглядало як щира дитяча присяга: ми теж частинка великої боротьби.
Марафон показав, наскільки згуртованими можуть бути люди. Учителі й учні, батьки й підприємці, працівники пошти, амбулаторії, лісництва, священики й парафіяни — усі йшли назустріч Валерію, усі вкладали свою частинку у добру справу. Голова громади Олексій Скрипчук згуртував жителі громади і результат вразив: лише за один день у Конятині та Яблуниці зібрали 78327 гривень, а загалом за три дні – 160 327 гривень. «Такій співпраці між владою та людьми можна тільки позаздрити», – говорили учасники. І справді, марафон став доказом, що єдність здатна творити великі справи.
За кожним марафоном стоять ті, хто допомагає «за кадром». Цього разу подяка прозвучала на адресу Михайла Козяна, який безкоштовно надав транспорт для логістики. Його син воює з 2017 року, і він добре знає, наскільки потрібна кожна поїздка на фронт.
Не менш важливою була й підтримка священиків та парафіян церков у Довгопіллі, Конятині та Яблуниці, які зробили суттєві фінансові внески. До збору долучилися працівники старостатів, поштових відділень, амбулаторій, підприємці та просто небайдужі люди. Кожен робив посильний внесок: від кількох гривень до значних сум.
Сам волонтер переконаний: ці кілометри – символ дороги України до перемоги. І ця дорога буде успішною, поки ми тримаємося разом. «Я дякую кожному, хто йшов зі мною цією дорогою. Разом ми – сила. А з такою силою перемога обов’язково буде за Україною», – підсумував Валерій Монарха. І чоловік невтомно продовжує свою діяльність. Щоранку він крокує вулицею Путили, аби знову нагадати людям, що війна триває і наші захисники потребують підтримки.
Людмила Федюк.
