Напередодні Дня захисників і захисниць України розповідаємо історію однієї молодої гуцулки, яка щодня демонструє мужність і відвагу на фронті. Вона не шукає слави, не прагне медалей, але щодня рятує життя побратимів і показує приклад справжньої сили духу. Це історія 21-річної Марини Крижанівської з Путильщини, яка обрала свою службу ще з перших днів повномасштабного вторгнення
Її старша сестра Христина вже відома на всю Буковину, адже нещодавно отримала високу державну нагороду за мужність і службу. Та у сім’ї Крижанівських із Путили є ще одна героїня. Молодша – Марина. Їй виповнилося тільки 21 рік, але вона вже понад два з половиною роки на передовій, рятує життя побратимів і носить звання сержанта.
Марина Віталіївна Крижанівська народилася й виросла на Путильщині. Це край, де діти змалечку звикають до нелегкої праці й до того, що свободу та справедливість треба відстоювати. Вона закінчила одинадцять класів, а після школи працювала продавчинею в магазині. Мріяла вступити у військове училище, адже ще з дитинства відчувала особливий потяг до форми, дисципліни й справедливості.
«Це не було якимось спонтанним рішенням. Коли була маленькою, завжди мріяла бути військовою, мені дуже подобалася ця роботаА на початку війни в бойових батальйонах не вистачало бойових медиків. Тому я вирушила в один із них», — пригадує Марина.
Її вибір виглядав сміливим і навіть ризикованим. Адже ще вчора вона була звичайною дівчиною, яка після школи мріяла про майбутнє, а вже сьогодні – у строю разом із чоловіками, серед вибухів і смертельної небезпеки. Війна змусила її подорослішати миттєво.
У військо Марина прийшла 25 лютого 2022 року – на другий день повномасштабного вторгнення. У той час на полігонах проводили пришвидшені навчання для тих, хто готовий був вирушати на фронт. «Спочатку було важко, але з часом просто звикла і стало легше. Ми швидко вчилися на полігоні, бо часу не було – потрібно було їхати до підрозділів», – каже вона.
Сьогодні дівчина служить у складі 107-ї бригади територіальної оборони. Її посада – старша бойова медикиня. Попри юний вік, на її плечах величезна відповідальність: у найгарячіші моменти саме від неї залежить життя побратима. У роботі медика завжди є дві сторони: шанс урятувати і біль втратити. Бойові медики часто стають останньою надією для поранених. Вони під кулями дістають поранених із поля бою, надають першу допомогу й борються за кожну хвилину життя. Для більшості українців це лише рядки у зведеннях, а для Марини – її щоденна реальність. Вона чесно зізнається, що найважче для неї – бачити смерть тих, кого вже встигла назвати братами.
«Найважче, коли гинуть хлопці. Тут контроль емоцій – це єдине, що допомагає мені залишатися зібраною у найкритичніші моменти. Не піддаватися емоціям, бути впевненою у собі та зосередженою на роботі», – розповідає вона. Щоб не зламатися, Марина шукає власні джерела сили. «Допомагає музика і час наодинці зі своїми думками та почуттями», – ділиться дівчина.
Повномасштабне вторгнення змінило світогляд навіть дорослих людей, а що вже казати про двадцятирічних хлопців і дівчат, які замість студентських аудиторій опинилися в окопах.
«Якихось кардинальних змін не відбулося, але стали інші цінності. Те, що раніше здавалося неважливим, тепер дуже важливо. Багато друзів виявилися геть не друзями. Когось втратила, когось знайшла. Зміни в житті є і надалі будуть», — каже Марина.
Тепер вона добре знає, що значить цінувати час. Кожна розмова з рідними може стати останньою, кожна хвилина тиші – найцінніший подарунок. У її словах відчувається досвід, якого в мирному житті вона не повинна була отримати.
Звісно, рішення піти на фронт було непростим для рідних. Спершу вони не до кінця розуміли її вибір. «Було певне непорозуміння, але потім рідні прийняли моє рішення і почали підтримувати», – каже дівчина. Особливо цінним є зв’язок із сестрою, яка теж присвятила себе службі. Хоча спілкуються вони нечасто, адже у кожної – своя відповідальна робота, але сестри завжди знаходять хвилину, щоб підтримати одна одну. «Якщо є трохи вільного часу – стараємося говорити якомога частіше», – додає Марина.
У цій родині слово «служба» звучить особливо гордо. Дві молоді дівчини, які обрали шлях військових, стали прикладом для односельців і для багатьох українців. Попри все пережите, Марина залишається юною дівчиною зі звичайними мріями. Вона прагне створити міцну родину, бачить поруч із собою чоловіка, який стане надійною опорою. Хоче отримати вищу освіту і реалізуватися в мирному житті.
«Звісно, бажання повернутися до цивільного життя є і доволі не маленьке. Всі військові хочуть повернутися, але, на жаль, зараз такої можливості немає. Чи бачу я себе надалі у військовій справі – не можу сказати точно. Єдине, що можу сказати: час покаже», — каже вона.
Такі слова може сказати лише той, хто пройшов крізь найважчі випробування. Марина не загадує далеко вперед – бо знає, що війна навчила жити «тут і зараз». І це все – не тільки її історія, це про ціле покоління українців, які виросли під звуки війни і змушені дорослішати надто швидко. Її життя могло б бути зовсім іншим: навчання, мрії про кар’єру, подорожі, перше кохання. Натомість – військова форма, фронт, поранені побратими й біль утрат.
Та саме такі дівчата і хлопці сьогодні тримають на своїх плечах Україну. Вони не з книжок знають ціну свободи. Вони відчувають її втраченим побратимом, пораненим другом, власними сльозами після бою. Марина Крижанівська – одна з тисяч молодих захисниць, які без гучних слів виконують свою роботу на передовій. Вона з покоління, яке не злякалося темряви й стоїть заради світла…
Людмила ФЕДЮК.
