Реабілітаційний об’єкт «Купол Гуцула», який збудував військовий Олег Ревега, продовжують відвідувати його побратими та захисники, що потребують емоційно-психологічного відновлення. Кілька днів, проведених у серці Карпат, подалі від гучних вибухів і небезпеки, допомагають воїнам відновитися та набратися сил.
За черговою порцією сили та енергії нещодавно сюди завітав один із бійців – механік-водій Бредлі 47-ої бригади Віктор (позивний «РЕВО»). З Олегом Ревегою познайомився на запорізькому напрямку, відтоді й товаришують. Сам хлопець з Кіровоградської області, але останні роки перед війною проживав у Полтаві. Півтора року служив за контрактом в АТО, проте жартує, що за той час навчився тільки марширувати. А з початком повномасштабного вторгнення працює на спецтехніці, бере участь у важливих виїздах і як ніхто – цінує можливість кількаденної відпустки у Карпатах.
– Задум Олега про морально-психологічну реабілітацію військових зараз дуже себе виправдовує, – аналізує Віктор. – Адже він сам військовий і знає усе це з власного досвіду. З Олегом ми познайомилися в 47-ій бригаді в 2022 році, якраз перед відправкою на навчання в Німеччину. І ось вже втретє я приїжджаю сюди.
Вперше побував у горах минулого року після закінчення запорізького контрнаступу. Ми тоді витягали тіла наших побратимів, які більше двох місяців були на ворожій території. І після цього нам дали відпустку на тиждень. Вдруге приїхав у Карпати після тяжкого снайперського поранення в шию в Донецькій області. Тоді мав усього три дні.
Нині Віктор приїжджав у гори з дівчиною. Такий затишний відпочинок у колі близької людини допоміг йому збалансувати життєвий тонус та набратися сил. Бо треба повертатися знову туди, де звідусіль чигає небезпека. Віктор говорить про свої військові будні, які для цивільної людини звучать страшно, а в очах – таке світло і спокій, що я не втримуюся, щоб не спитати, як йому вдається не втрачати оптимізму.
– У мене своя система стресостійкості та психологічного відновлення, – посміхається хлопець, – і поки вона працює, я не звертаюся за допомогою до психологів. Але знаю хлопців, яким потрібна психологічна реабілітація. Та тут не все просто. По-перше, психолог має бути тією людиною, яка «зайде», знайде правильний індивідуальний підхід. І як свідчить практика, найкращі психологи – це ті, котрі мають військовий досвід. В іншому випадку бійцям складно довіритися фахівцеві. Знаю особисто кілька прикладів, коли військові починали говорити з молодими психологинями, а в результаті одна плакала, інша – сивіла на очах. І тоді хлопці просто замикалися в собі, бо бачили, що їх не зрозуміють. І нема сенсу розповідати про те, що на душі.
Інша проблема у тому, що військовим складно визнати перед собою, що вони потребують психологічної допомоги. А коли визнають, то зазвичай – буває вже запізно.
Олег – не єдиний гуцул, з яким на службі потоваришував Віктор. Путильчанин Андрій Савчук – оператор-навідник Бредлі, працює в одному екіпажі з ним. Разом вони здійснили чимало бойових виїздів, не раз рятували один одному життя. Часто опинялися за кількасот метрів від ворога, підривалися на мінах. І лише взаємодія і розуміння, що тут життя кожного залежить від іншого, допомагали повертатися назад. Хоча є багато факторів, які демотивують під час служби військових.
– У військових дуже загострене відчуття справедливості, – констатує Віктор, – і коли вони зіштовхуються з несправедливістю у цивільному житті, спостерігають, як зневажають захисників, як процвітає корупція, то спрацьовує інстинкт боротьби.
Однак сьогодення вимагає повної мобілізації ресурсу військовослужбовців, бо маємо справу з серйозним ворогом, якого не можна недооцінювати.
– Те, що у нас збирають волонтери, у нашого ворога фінансується на державному рівні, – каже Віктор. – Поки у нас збирають дрони добровольці, у них працюють цілі заводи. Противник розвивається дуже швидко, змінюючи методи ураження та підходи до ведення бойових дій. На жаль, вони активно вчаться, в тому числі у нас.
Так, українських захисників держава також забезпечує продовольством та майновим спорядженням. Але треба розуміти, каже захисник, що броня, каска, одяг та взуття – це розхідний матеріал, який знищується. А коштує все це недешево, і військові самі купують собі необхідне спорядження під відповідне бойове завдання.
– Так само практично всі бойові виплати військові витрачають на технічне оснащення, – підкреслює Віктор. – Наприклад, на запорізькому напрямку кожен мій виїзд на евакуацію закінчувався мінус одне або два колеса. А вартість гуми на одне колесо – вісім тисяч гривень. Це щоб можна пересуватися на масному ґрунті Запоріжжя та Донеччини. За літо ми змінили близько двадцяти комплектів за власні кошти. Допомагали нам і волонтери, зокрема, мама Олега.
За час нашої розмови Віктор не висловив жодної нотки жалю чи обурення. Тож вкотре я переконалася, що люди, які воюють з ворогом на передовій, не мають ні часу, ні бажання, ні потреби філософствувати на тему: а що було б, якби було… Вони знають свою мету і не бачать перешкод. Єдине, що іноді зачіпає їх на цьому шляху – усвідомлення, що не для всіх у Україні триває війна. Однак для військових зараз ворог один – зовнішній. А побороти його зможемо, вичерпавши внутрішні протистояння та конфлікти і не підіграючи нашому ворогу. Бо ніхто нам не допоможе, окрім нас самих.
Людмила ФЕДЮК.
