У воєнний час саме мистецтво стає нашою зброєю. Воно лікує душу, підтримує і нагадує: ми живі, поки творимо. Саме через історії людей, які не здаються навіть у найскладніші моменти, можна зрозуміти силу культури та творчості. Тому ми започатковуємо цикл статей «Коли звучать сирени – мистецтво не може мовчати», де будемо розповідати про земляків, які через сцену, камеру або творчі проєкти підтримують себе й інших, соціально згуртовують різних людей зі спільними цінностями.
Тож починаємо з творчого знайомства з Юлією ЛУКІНОЮ – молодою акторкою з Путили, яка вже змогла втілити себе на великих сценах та екранах і сьогодні навчає дітей акторській майстерності.
Юлія народилася і виросла в гірському селищі Путила. Для неї, як і для багатьох дітей Путильщини – виступати в місцевому будинку культури вже було за щастя. А районна сцена була для неї цілим творчим викликом. Змалку Юлія була дуже активною: брала участь у всіх шкільних заходах, конкурсах та виступах, обожнювала сцену і перші проби уваги від глядачів. «З самого дитинства я брала участь у всьому, що мені пропонували. Була дуже активною і дуже любила виступати – особливо коли можна було пропускати уроки чи їхати на конкурс в інше місто», – посміхаючись, згадує вона.
Але разом із любов’ю до сцени приходили і страх та хвилювання. Навіть зараз перед виходом на сцену чи в кадр Юлія відчуває тривогу. Проте навчилася боротися з нею. «І боятись взагалі нормально, бо коли ти зовсім не переживаєш, тобі байдуже, що буде далі», – пояснює вона.
Перші роки виступів були сповнені викликів: Юлія забувала текст, випадково вдарялася мікрофоном або мало не падала через предмети на сцені. Вирішальну роль у підтримці відіграли батьки та її перша наставниця Світлана Валеріївна Шинкарюк. «Вони невтомно повторювали, що вірять у мене і завжди треба йти з позитивом на сцену», – розповідає Юлія.
Родина, хоча й не була публічною, підтримувала її. Бабуся Ярослава, яка вже на небесах, теж любила виступати і дарувати увагу глядачам. За словами Юлії, можливо саме від бабусі їй передалися сила та впевненість у виборі творчого шляху. А ще мама Тетяна розповідала, що коли чекала на появу доньки, то багато слухала віршів та історій, вже тоді створюючи їй творче середовище.
Перші кроки у театрі та на камеру
Мріючи про велике місто і нові можливості, у 2017 році Юлія вступила до Київського міжнародного університету на спеціальність «сценічне мистецтво». «Спочатку було трохи складно, бо все треба було починати спочатку. Місто тебе спочатку ламає, пробує на міцність. Якщо не упираєшся – отримаєш бажане», – каже вона.
Перші дні університету були наповнені інформацією та жорсткими правилами: сюсюкатися ніхто не буде, а результат залежить тільки від твоєї праці. Для Юлії це стало гартом, який навчив боротися за своє місце та використовувати кожну нагоду. Тож у 2021 році позаду залишилося не тільки навчання в університеті, а й перші кінозйомки та ролі.
Перші зйомки у серіалі «Сліпа» у 2019 році були дуже хвилюючими. «Мої перші зйомки, як і перший вихід на сцену, були дуже хвилюючими. Я вчилась прямо на знімальному майданчику, як себе поводити в кадрі, що треба запам’ятовувати: куди дивишся, куди кладеш руку, коли встаєш чи сідаєш», – згадує Юлія.
Вона пояснює різницю між театром і кіно: у театрі актор проживає історію один раз, у кіно можна спробувати різні варіанти і працювати над внутрішньою емоцією. «В театрі все яскравіше, а в кіно більше через внутрішні відчуття та очі», – каже Юлія.
Незважаючи на юний вік, Юлія вже успішно знялася у кількох серіалах («Сліпа», «Код», «Ловець снів», «Бампер і Сус»), знімалася в рекламі для Tefal, Curraprox, Сільпо та інших брендів. А нині активно працює на платформі TikTok. Вона пояснює, що для актора важливо поєднувати внутрішнє задоволення від проекту і фінансову стабільність.
«Найскладніше – знайти проект, який буде цікавий і приносити і внутрішнє, і фінансове задоволення. Найприємніше – отримувати відгуки за свою гру. Аплодисменти – це подяка глядача за маленьке життя, яке ти прожив на сцені», -ділиться Юлія.
Її перші успіхи були самостійними: після університету підтримки викладачів не було, все, чого вона досягла – результат власних зусиль та віри у себе.
Виклики і радості професії
Юлія ділиться своїми ритуалами перед виходом на сцену або на зйомки: хороший сон, абстрагування від негативу, правильна музика, артикуляційна та дихальна гімнастика. Важливо також психологічно налаштуватися на будь-які виклики.
Війна внесла свої корективи у творчість, але не зламала Юлію. «Спочатку я не вірила, що це відбувається. Потім прийшла стадія прийняття і проживання кожного дня, ніби це останній день. Психологічно намагаєшся врятувати нервову систему. Тепер приймаю всі творчі пропозиції і намагаюся брати від життя все», – каже вона.
Мистецтво під час війни Юлія вважає своєю зброєю: воно лікує душу, підтримує і допомагає людям хоча б на короткий час відчути радість та забути про страхи. «Коли бачиш, що люди після обстрілів прокидаються і живуть своє життя, тобі теж хочеться хоч якось зробити їхнє життя яскравішим будь-яким проявом», – пояснює акторка.
Викладацька діяльність допомагає іншим проявляти себе
Вже понад два роки Юлія навчає дітей акторської майстерності віком від 6 до 12 років. Її головне завдання – допомогти дітям проявляти емоції і не боятися себе. «Навіть якщо вони не стануть акторами, ці навички стануть їм у нагоді у житті», – пояснює Юлія.
Вона вважає, що діти з маленьких громад, як Путила, і з великих міст не дуже різняться у творчості: головне – бажання та наявність акторських здібностей. А сама ж мріє зіграти в історичному фільмі та втілити роль божевільної, яку зламало життя.
Юлія оптимістично дивиться на майбутнє України і вірить у великий потенціал країни: «Якщо ми будемо відкривати свою самобутність і нові таланти, у нас велике майбутнє, не рівняючись на інші країни». Хоча зараз вона не планує ставити вистави чи знімати власні фільми, визнає, що творчі люди завжди залишаються відкритими для нових ідей, і бажання може виникнути раптово. Дівчина зізнається, що її творчі ідеї завжди підтримує хлопець, хоча сам він зовсім не пов’язаний із мистецтвом. І, за її словами, це навіть на краще: двом творчим людям складно будувати спокійний побут, адже вони обидва постійно «літають у небесах», шукаючи нові проєкти та можливості для роботи.
Сила прикладу і мотивація для інших
Історія Юлії – це приклад того, як людина з гірського селища з великими мріями може стати мотиватором для інших. Юлія надихає дітей і дорослих не здаватися, сміливо йти до мети і знаходити у мистецтві свою віддушину. А для тих, хто ще тільки мріє зробити перший крок у творчість, Юлія нагадує: не здаватися і йти вперед навіть у найскладніші часи можливо.
«Актор – це вічне самокопання і тонка грань між „ура, мене затвердили“ і „мене не обирають, бо щось не так“. Головне – хотіти і пробувати. Краще спробувати і зрозуміти, що це не твоє, ніж усе життя картати себе, що не ризикнув», – підсумовує Юлія.
А ще вона впевнена, що талант і наполегливість народжуються не тільки в великих містах, а й у маленьких громадах, де кожен куточок дихає своєю атмосферою. Вона росте, працює і навчає інших завдяки підтримці родини, віри в себе та, безумовно, захисників, які тримають нашу землю.
Цей цикл статей «Коли звучать сирени – мистецтво не може мовчати» продовжиться новими історіями наших земляків – митців, аматорів і людей, які перетворюють слово в зброю. Стежте за нашим виданням, адже ми будемо розповідати про людей, які надихають, підтримують і показують: мистецтво сьогодні – це наша сила зброя і завтра, і завжди.
Людмила ФЕДЮК.
Ця публікація була підготовлена в рамках проєкту «Посилення стійкості українських медіа», який реалізується Фондом Ірондель (Швейцарія) та IRMI, Інститутом регіональної преси та інформації (Україна). Фінансується Фондом «Швейцарська солідарність» (SwissSolidarity). Висловлені погляди є виключно поглядами авторів і не обов’язково відображають позицію ФОНДУ ІРОНДЕЛЬ або IRMI.
Молодець красуня