Наші захисники продовжують героїчно відстоювати кордони України. Серед них — путильчанин Роман Кричун, молодший лейтенант, боєць 65-ї окремої механізованої бригади ЗСУ «Великий Луг». Нещодавно Президент України нагородив воїна орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня — за особисту мужність, виявлену у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України. Та це не єдина відзнака, яку Роман отримав за час служби. Про те, що мотивує його боротися до перемоги, захисник розповів «Карпатам» — не відриваючись від виконання бойових завдань.
Він міг залишитися в Європі, будувати життя в мирі й спокої. Але добровільно обрав фронт. Бо мав на це головну причину — двоє дітей, яким потрібен захист. І Батьківщину, яка потребує мужніх. З перших днів повномасштабної війни він не чекав повістки — вирішив піти на фронт добровольцем. Каже, не міг спокійно дивитися на те, як руйнують його країну, і на війну, яка знищує майбутнє:
– У мене є двоє дітей — Владик і Андріанка. Я люблю їх понад усе на світі. І я не міг просто бути осторонь, знаючи, яка орда йде на нас із війною, смертю і розрухою, — каже Роман.
На фронті він потрапив до героїчного 57-го батальйону. І саме так його називає — героїчним, бо, за словами воїна, тут кожен — герой. У цивільному житті Роман був айтішником, а в Європі працював на різних роботах — будівельником, водієм. Але те, що довелося пережити на війні, не зрівняється ні з чим.
Перший бій — назавжди в пам’яті. Саме тоді батальйон потрапив під ворожий артобстріл. Три дні — під щільним вогнем. І лише на третій день почав розрізняти, які саме снаряди летять навколо. Каже, це був урок життя: навчився швидко реагувати і зберігати життя — своє та побратимів. Відчуття тоді було таке, ніби все життя промайнуло перед очима за кілька хвилин…
– Ми тримали рік оборону Бахмута. Ніхто не очікував, що буковинський батальйон здатен так довго стояти, — пригадує Роман. — Щоб ви розуміли, батальйони на той час «жили» недовго — до двох місяців, потім їх змінювали. А ми трималися. У перші дні втратили дуже багато особового складу. Це було справжнє пекло. Ми потрапили під штурм «вагнерів», які йшли напролом і не зупинялися ні перед чим. Так ми пройшли бойове хрещення.
Сьогодні Роман воює на Запорізькому напрямку, біля Роботиного. І зізнається: на відкритому полі чи в посадках — набагато важче, ніж у місті.
– Говорити про війну взагалі не люблю, — зізнається боєць. — Але найважче — це не обстріли, а тиша. Коли не бачиш дітей, рідних, не чуєш голосу мами… У такі моменти стаєш сильнішим завдяки побратимам. Вони — як рідні.
Бували миті, коли рішення доводилось ухвалювати за лічені секунди — від них залежало життя. Не одного вдалося врятувати. Але Роман не хоче говорити про це — вважає, що не все варто озвучувати публічно. Бо, на жаль, не всім щастить залишитися неушкодженим на цій війні.
Нагороди для нього — не головне. Але, зізнається, важливо знати, що тебе не забули. Про відзнаки дізнавався постфактум — просто вручили.
– Золоту відзнаку «Хрест» отримав від генерала Сирського за оборону Бахмута. А згодом — орден від Президента. Звісно, це радість. Бо ти розумієш: твою працю і твоє ставлення до служби цінують.
Роман родом із Путильщини. Каже, що саме гори і непрості умови життя змалку згартували характер. А ще — молитва мами.
– Мама щодня молиться за мене і мого брата. Він теж тримає фронт — на Оріхівському напрямку, вже четвертий рік. Мама — наш тил, — з вдячністю каже Роман. У хвилини тиші він мріє лише про одне — перемогу. Бо це буде найбільше щастя — і для нього, і для всієї України.
Людмила ФЕДЮК.
