У межах навчального візиту до Швеції, 8 вересня, делегація українських журналістів зустрілася з медіаомбудсменом Швеції Каспаром Опітцем, який нині очолює інституцію, що стежить за дотриманням медійної етики в країні. Для нас це була можливість наочно побачити, як працює система саморегулювання медіа, що має в Швеції більш як столітню історію. Адже цей фахівець не виходить до жодної державної структури, а медійні організації самі платять йому заробітну плату, аби зберегти цю незалежність. Більше того, журналісти самі й створили власний кодекс етики, дотримуватися якого – обов’язок кожного медіа, яке поважає себе та свою аудиторію. Але про все по порядку.
Ще у 1916 році тут була створена Рада преси (Pressens Opinionsnämnd) – орган, який діє як своєрідний «суд честі» та є вищою інстанцією у вирішенні питань професійної етики. Понад пів століття тому у Швеції з’явилася і посада пресомбудсмена, який нині відомий як Media Ombudsman. У своїй роботі обидві інституції керуються Кодексом етики, що складається із 17 статей.
Щороку медіаомбудсмен та Рада преси розглядають сотні скарг від громадян. Якщо ще кілька років тому їх було близько 400, то з 2019 року — 600 і більше. Водночас розглядають лише ті випадки, які стосуються особистих прав людини, а не критики загалом. Скарга не може бути анонімною і подається протягом трьох місяців з моменту публікації матеріалу особисто автором.
Пресомбудсмен спершу перевіряє скарги, а потім може передати їх до Ради преси з однією з трьох оцінок: зауваження, порушення або серйозне порушення. Рада ухвалює остаточне рішення. Видання зобов’язане його опублікувати та сплатити штраф, залежно від аудиторії. «Завдання пресомбудсмена – не лише захист аудиторії від порушень, а й преси від можливого тиску влади», – підкреслив під час зустрічі Каспар Опітц. Він розмежовує свою діяльність та роботу правоохоронних органів, зазначаючи, що поліція шукає винного і невинного, а він визначає постраждалого. І наводив кілька прикладів, коли особи визнавалися винні перед законом Швеції, але в той же час Омбусман визнавав їх постраждалими як особистості в певній ситуації.
Засновниками Ради є чотири ключові організації: Асоціація видавців преси, Спілка журналістів, Асоціація видавців журналів і Національний пресклуб. Вони делегують частину членів Ради, тоді як іншу частину становлять представники громадськості, які не мають стосунку до медіа. Головою завжди обирають суддю. З 2020 року до системи приєдналися також мовники – суспільні SVT і SR та приватний TV4. Відтоді скарги можна подавати і на телевізійний чи радіоконтент.
Система саморегулювання не заміняє судових процесів, але часто дозволяє уникнути тривалих судових тяганин. Судові справи щодо дифамації у Швеції розглядаються рідко, адже тут діє один із найстаріших у світі законів про свободу преси. Водночас за скарги на теле- і радіопрограми відповідає окремий державний орган — Шведське відомство з питань преси, радіо й телебачення (Myndigheten för press, radio och TV), підпорядковане Міністерству культури. Лише у 2019 році цей регулятор отримав понад 6,5 тисяч скарг.
У країні, де діє близько 170 газет, десятки телеканалів і радіостанцій, зберегти довіру аудиторії можливо лише завдяки поєднанню свободи слова та високих стандартів професійної етики. І система, яка працює у Швеції понад століття, показує, що ефективне саморегулювання може бути альтернативою державному втручанню.
Для українських журналістів ця зустріч стала нагадуванням: довіра до медіа народжується тоді, коли вони здатні самостійно визнавати і виправляти власні помилки. А ще коли вони поважають аудиторію більше, ніж заробіток і попри законність розміщення деяких матеріалів, не роблять цього.
Людмила ФЕДЮК.
