З архіву “Карпат”
Чорною хусткою скорботної втрати накрила біда родину Зеленюків із Дихтинця та всю Путильщину. Ми втратили ще одного захисника, Героя, справжнього сина своєї землі ЗЕЛЕНЮКА Анатолія. Земний відлік його літ обірвався на цифрі 43… Але за своє недовге життя чоловік був порадником і захисником, підтримкою і опорою. Насамперед, трьох сестрам – Любові, Світлані та Тетяні, матері, адже в 1997 році трагічно обірвалося життя його батька.
Ніколи не відмовляв у допомозі односельцям. Скільки перероблено його працьовитими руками різних справ! У шлюбі з цивільною дружиною Ніною разом прожили 10 років. Він дуже любив Ніну, мріяв про повноцінну родину з діточками. Але півтори року тому від тяжкого онкологічного захворювання його дружина померла.
Здавалося, його світ похитнувся, Анатолій дуже болісно пережив втрату коханої жінки. А тут ще й розпочалася війна. Чоловік відчув, що можливість допомогти рідній державі, запобігти чийомусь горю допоможе пережити його власне. У серпні минулого року йому вручили повістку, а у вересні Анатолій відправився на службу. Служив гранатометником у стрілецькій роті військової частини А0988.
Загинув Анатолій 18 березня 2023 року в Донецькій області. Поклав своє життя, аби захистити інших. Як згадує зі сльозами сестра Любов, яка багато років проживає з родиною в Польщі, брат ішов воювати за мирне життя для племінників. І якби не трагічні життєві обставини та війна, можливо, пізніше вже виховував би і власних дітей. Але не судилося…
Прощання з Анатолієм відбулося 25 березня. Майже все село прийшло провести в останню путь свого Героя. Нашого Героя… Бо сьогодні за кожним загиблим болить серце. Навіть, якщо ми ніколи в житті не перетиналися з цією людиною, мусимо закарбувати собі: вона загинула, щоб ми жили. І через це мусимо берегти світлий спомин про найбільший подвиг наших захисників.
Здавалося, цього дня у Дихтинці зупинився час. Лише сумна мелодія духового оркестру час від часу повертала до гнітючої реальності. А біля сільського будинку культури траурна процесія зупинилася для останнього прощання з односельцями. Анатолій вже пройшов свій земний шлях і долав останній – до вічного спочинку. Крізь плач матері Ганни, яка втратила найбільшу опору в житті, сестер, для яких він назавжди залишиться захисником і під звуки гімну, який звучав цього дня на честь Героя.
Мамо моя, прошу тебе не плач,
Я мусив йти країну захищати.
І за хустину чорну ти мене пробач,
Я не хотів так рано помирати…
Мамочко, пробач…
Гіркими сльозами умивалися рідні, не вірячи у непоправну втрату. І підтримка їм була дуже потрібна у цей час. Тому родина Зеленюків щиро вдячна односельцям, які не лише прийшли провести в останній шлях Анатолія, а й морально підтримували родину, дякували мамі за виховання справжнього сина-патріота. А також волонтерам Путильщини, зокрема, Оксані Забродоцькій, яка організувала прощання з Героєм у Дихтинці. І голові Путильської громади Івану Повідашу, який привіз продовольчу допомогу матері та особисто допоміг з виготовленням документів для подальшого отримання державної допомоги по втраті годувальника.
Цього ж дня ще одна сумна звістка надійшла на Путильщину. Під час обстрілу противника у районі Бахмута на Донеччині внаслідок вогнепального поранення голови 23 березня загинув житель Селятина Бойчук Віталій Петрович. Він тривалий час служив у прикордонній службі. Мав двох дорослих дітей. Був дуже вихованим та стриманим у спілкуванні з односельцями.
У липні минулого року прийняв рішення добровільно стати на захист України. Був командиром одного з мотопіхотних відділень військової частини А0998. Востаннє до рідного додому Віталій повернувся 29 березня. Путильщина та Селятинська громада у жалобі зустріла свого захисника, віддавши останню шану Герою.
Ми у вічному боргу перед тими, хто вже ніколи не побачить перемоги над ворогом, не зможе жити у вільній державі й виховувати тут своїх дітей. Єдине, що ми можемо зробити – берегти пам’ять про них і криваву історію, яка відбувається сьогодні, щоб у нас було завтра.
Людмила ФЕДЮК.
