За два дні до поїздки додому загинув захисник із Довгопілля
Кажуть, війна забирає найкращих. Тих, хто не вмів бути байдужим, хто підставляв плече, коли іншим було важко. 10 лютого цього року під час виконання бойового завдання поблизу населеного пункту Варварівка Чугуївського району Харківської області обірвалося життя нашого земляка, головного сержанта ПОПОВИЧА Сергія Олексійовича. Йому назавжди залишиться 52. У березні він мав святкувати свій 53-й день народження, а натомість цього тижня рідне Довгопілля зустріне свого Героя на щиті.
Сергій був людиною великого серця. У селі його знали як активіста й надзвичайно дружелюбного чоловіка. У молодості він був спортивним інструктором, багато років віддав Путильському лісокомбінату, був вправним трактористом. У великій родині їх було п’ятеро дітей, і Сергій завжди залишався опорою для близьких.
Вдома на нього чекали дружина Марія та донька Інна, яка лише минулого року закінчила школу. Найбільшим болем для воїна була старенька 80-річна мама Галина, яку він оберігав своєю любов’ю навіть на відстані.
Мобілізували Сергія 10 червня 2024 року. Попри те, що здоров’я чоловіка було підірване (він мав два переломи ноги та зміщений хребет) під час мобілізації на це не зважили. Сестри Надія та Марія самі збирали брата на фронт, купуючи все необхідне спорядження.
Спершу Сергій служив у Красноїльську, потім три місяці навчався у Львові. У вересні 2024 року його перевели до 1-го прикордонного загону (Маріупольського) ДПСУ (в/ч 9937). Він став інспектором 3 категорії – санітарним інструктором. Сергій часто показував сестрам по відео своїх товаришів, з якими дуже здружився – рідні вже знали їх усіх в обличчя.
Бойовий шлях Сергія пролягав через найгарячіші точки Харківського та Чернігівського напрямків. Бувало, що по три місяці бійці не виходили з бліндажів через безперервні обстріли. Рятувалися «антистресом» – тримали в укриттях котиків.
Сестри постійно підтримували підрозділ. Надія згадує, як влітку Сергій дуже просив домашньої полонинської бринзи. Незважаючи на спеку, вона упакувала і відправила рідний смак Довгопілля. Інша сестра, Марія, регулярно надсилала посилки на всіх побратимів: каву, цигарки та все необхідне.
Двічі смерть дивилася йому в очі. У 2025 році Сергій півтора місяця не виходив на зв’язок, перебуваючи на «нулі». Тоді він вийшов із пекла лише удвох із побратимом. На відео, яке він записав рідним, товариш обіймав його і казав: «Я дєда не кинув». Тоді Сергій отримав важку контузію.
Друге поранення сталося під час зміни позиції – осколок влучив у шию. Лише дивом вчасна евакуація врятувала йому життя. Рідні вмовляли його подати рапорт на ВЛК. Завдяки небайдужій службовиці, яка переконала комісію зважити на стан здоров’я, Сергія визнали обмежено придатним.
У листопаді минулого року Сергій востаннє був у відпустці. Рідні благали його не повертатися на фронт, але він рвався до своїх. «Відремонтував зуби і поїхав», – каже сестра. Його перевели в роту забезпечення. Думали, хоч тепер буде легше, але Сергій постійно виїжджав у «гарячі точки», доставляючи бійцям усе необхідне.
12 лютого він мав приїхати у чергову відпустку. Але чекав ще двох бійців, з якими разом мали виїжджати. За тиждень до цього зник зв’язок з одним із побратимів, якого відправили на позиції під Варварівку. В останній розмові Сергій сказав рідним, що виїжджає із забезпеченням саме туди, де ситуація була вкрай тяжкою. Під час цього виїзду він загинув. Опізнати захисника рідним довелося по фото…
Для родини Поповичів війна стала особистим пеклом. Чоловік сестри Марії з 2023 року вважається зниклим безвісти, і про нього досі нічого не відомо. Тепер же чорна хустина вкрила голову сестер через загибель Сергія.
«Гірко, коли спостерігаєш, як везуть Героїв, а ще гірше – коли один із них – твій рідний брат», – каже Надія.
Голова громади Олексій Скрипчук взяв на відповідальність місцевого самоврядування організацію поховання. Громада та вся Путильщина низько схиляє голову перед подвигом прикордонника. Сергій Попович повернувся додому, щоб залишитися в пам’яті кожного з нас. Вічна пам’ять та слава Герою!
Людмила ФЕДЮК.
