2025 рік ми завершили не святковими підсумками, а глибоким, невимовним болем. Поки календар відраховував останні дні грудня, громади Путильщини вкотре перебувала у смутку.
Майже одночасно на вічний спочинок до рідної землі повернулися двоє наших земляків. Гіркота цієї втрати підсилюється тим, що рідні чекали на цю мить майже рік. Рік невідомості, рік пошуків, рік процедур ДНК та болісних очікувань, щоб просто отримати можливість схилитися над рідною труною.
Капітан, який не дожив до пенсії півтора місяця
Історія СКРИПЛЮКА Степана Миколайовича із Селятина – це хроніка незламності та трагічного збігу обставин. Працьовитий чоловік, який багато років віддав роботі на Чернігівській ТЕЦ, мріяв про просте людське щастя – власне житло та спокійний заслужений відпочинок. Але коли прийшла повістка у 2022 році, він став у військовий стрій.
Степан Миколайович спочатку мав звання лейтенанта. Через стан здоров’я він служив у штабі, проте доля розпорядилася інакше. Наприкінці 2024 року його перевели на Запорізький напрямок, а згодом – у саме пекло на «нуль». Останній раз він розмовляв із сестрою Валентиною на початку грудня 2024-го. А 11 січня 2025 року біля Петропавлівки на Донеччині ворожий вогонь накрив капітана та його побратимів.
Найбільше серце сестри крає те, що Степану залишалося всього півтора місяця до 60-річчя, після якої він мав вийти на заслужену пенсію та повернутися до мирного життя. Не судилося… Його тіло довгі місяці залишалося на окупованій території, і лише завдяки обмінам та тривалим експертизам він нарешті повернувся додому 17 грудня. Поховали Героя 18 грудня у рідному селі.
«Ніби сказав очима: я повернуся…»
24 лютого 2024 року… Саме ця дата зазначена в записі про те, що солдат військової частини А4349 ОДАЖИУ Валерій Вікторович не повернувся з бойового завдання, яке виконував поблизу села Іванівське Бахмутського району Донецької області. З того часу військовослужбовець вважався безвісти зниклим.
Та якщо на папері це лише статус, для рідних – це були щоденні молитви, сльози та чекання на добру звістку. Бо надія не полишала материнське серце ані на мить. Але повторна здача ДНК поставила крапку в цій гіркій історії: воїн Валерій Одажиу з села Поляківське Путильської територіальної громади загинув у запеклому бою з окупантами.
– На військову службу Валерій приступив 20 березня 2022 року. Я не хотіла його відпускати, бо після тривалого перебування сина за кордоном відчула його сильне плече підтримки й допомоги, він став мені опорою у важкий період пандемії, – пригадує згорьована старенька мати. – А тут знову розлука. Але він сказав, не вагаючись, що не буде ховатися за плечі інших. І підписав військовий контракт на два роки, ставши добровольцем. Хоч і не проходив військову строкову службу. А коли до закінчення контракту та довгоочікуваної відпустки залишилося всього один місяць, я отримала звістку про те, що Валерій зник безвісти.
Лише один раз за цей період служби приїхав Валерій у коротеньку відпустку. Аде отримавши невтішні новини з фронту про загибель побратимів, одразу повернувся назад, провівши поряд з матір’ю всього три дні. Тоді, восени 2023 року, рідні бачили його востаннє.
«Я не можу повірити, що мого племінника немає в живих. Й досі перед очима його струнка постать, усміхнене обличчя та впевнений погляд. Валерій обернувся до нас, махнув на прощання рукою і ніби сказав очима: «Я повернуся!». Отой його останній ясний світлий погляд весь цей час супроводжує мене», – розповідає тітка Валерія Катерина Іванівна.
28 серпня Валерію Вікторовичу виповнилося 45 років. Це зовсім небагато для земного життя. Та доля розпорядилася так, що похмурого осіннього дня, коли сама природа сумувала, воїна Валерія проводжали у вічність. Рідні, друзі, сусіди, однокласники, побратими. А слова священника над могилою відгукнулися у серці кожного, хто прийшов віддати шану Герою: «Він не побоявся пройти пекло тут на землі, щоб отримати вічний спочинок на небі. Валерій став на наш з вами захист і віддав найдорожче – своє життя. Вічна слава і шана Герою!».
Те, що ці гіркі новини жалобою окутують саме зараз, напередодні свят, ще раз нагадує нам: війна не має вихідних чи канікул. Смерть і життя сьогодні крокують поруч у кожному нашому селі. Поки в одних вікнах жевріє надія на світле майбутнє, в інших – палає свічка за упокій єдиного сина, брата чи батька. Кожен воїн, який повертається «на щиті» через рік після загибелі – це нагадування про ціну нашого спокою в тилу.
Напередодні Різдва ми маємо згуртуватися навколо цих родин і триматися разом, щоб темрява, яка забирає найкращих, не змогла поглинути наші серця.
Людмила ФЕДЮК.
Алла МЕРЕНЧУК.
