На щиті повернувся у рідні гори молодий захисник… Життя 36-річного жителя Селятина КОСАРЯ Миколи Петровича обірвалося на війні – 19 серпня цього року під час виконання бойового завдання в зоні бойових дій населеного пункту Русская Конопелька Курської області.
Чи вважав себе колись героєм? Ні, кажуть всі, хто його знав. Був щирим, товариським, відгукувався на чужу біду, усім допомагав і словом і ділом, бадьорив і підтримував. І, мабуть, тому, що для нього не існувало чужої біди, Микола добровольцем пішов на третій день війни у 2022 році. Нікому нічого не сказав, тільки братові Степану. А той уже повідомив сестер – Євдокію, Марію, Іванну, Василину.
– Я плакала, але розуміла, що він так вирішив і ми не можемо нічого змінити, – пригадує сестра Євдокія. – Він був нашим найменшим братом, виросли ми у великій родині. Всього нас у батьків було восьмеро. У 1991 році помер наш батько і мама ростила нас сама.
Діти змалку звикли працювати, допомагати одні одним і підтримувати. Не бачили розкошів, але не ходили босі чи голодні. Мама дала все необхідне. А вже коли Микола підріс, то почав підробляти різноробочим. Усе вмів зробити.
– Хорошим братом був, – каже брат Степан. – Він не міг вчинити інакше. Спочатку Микола проходив навчання у Львові, а далі за два з половиною роки побував у багатьох пунктах призначення. Перший час він був водієм. Возив усе: від продовольства до боєприпасів. А далі попросився на безпосередню військову спеціальність. Знаю по собі, як перекидають військові підрозділи, бо й сам відслужив рік і три місяці. Служили одночасно з братом, тому майже не спілкувалися. А вже коли я повернувся додому, то Микола писав, іноді розповідав щось зі служби. Кілька разів приїжджав у відпустки.
Про те, що Микола вже за межами України, рідні дізналися тільки після його загибелі. Степан пригадує, що за кілька днів до того Микола написав, що переїжджає в Сумську область і зв’язку там не буде. А ще приєднав Степана до інформгрупи в одному із месенджерів зв’язку, де командир давав наявну інформацію.
Тож і про загибель брата Степан дізнався у цій групі. «Погана новина. Загинув Косар, є поранені…» – з’явилося одного дня повідомлення.
– Це була надзвичайно світла людина, – додає невістка Наталія . – А ще він дуже любив дітей. Шкода, що своїх не встиг побачити, бо навіть не встиг одружитися. Планував після війни… Зате, коли приїжджав у відпустки, то балував племінників гостинцями, бавився з ними. Постійно переписувався та цікавився їхніми успіхами.
Перед загибеллю Микола разом із побратимами у Суджі зайняли два села. Вони вірили, що назад повернуться, бо перемога не за горами. Але не судилося… 2 вересня траурний кортеж повернувся його на вічний спочинок до рідного села, а наступного дня рідні попрощалися з ним. Вічна пам’ять і слава Героєві! Шана його подвигу!
Людмила ФЕДЮК.
