повернулися на щиті, щоб ми жили
Лютий для жителів Путильщини став місяцем важких прощань. Коли холодний зимовий вітер затихає, здається, що самі гори плачуть дощем за своїми синами. РЕЙКАЛО Микола з Яблуниці та ІЛЬЧУК Олександр із Путили – два господарі, два трудівники, два захисники. Вони ніколи не шукали слави, не прагнули військових орденів. Вони просто любили свій край, свої родини та свою землю, жили і мріяли…
Бажання повернутися додому збулося лише після смерті
Яблуниця – село, де кожен знає ціну праці. Тут народився і виріс Рейкало Микола Петрович . У великій і дружній родині було п’ятеро дітей: дві сестри та три брати. Марія Петрівна, сестра Миколи, згадує, що він змалечку вирізнявся особливою добротою. «Він був дуже чуйним, ніби відчував чужий біль як свій», – розповідає вона.
Після закінчення 9 класів місцевої школи Микола відслужив армію у 1998 році. Це був час його становлення. Повернувшись додому, він не цурався жодної роботи. Про таких кажуть: «має золоті руки». Микола вмів працювати з деревом, знав, як дати лад будь-якій справі. Працював різноробочим, допомагав односельцям, і кожен знав – якщо за справу взявся Микола, все буде зроблено на совість.
Доля розпорядилася так, що у 2009 році він переїхав на Кіцманщину, у село Гаврилівка. Там він зустрів свою дружину Марину. У 2010 році у подружжя народився син Андрійко – найбільша радість і надія батька. На новому місці Микола продовжував працювати руками, заробляючи на хліб важкою, але чесною працею. Він будував життя, ростив сина і вірив у мирне майбутнє.
Мобілізація 19 жовтня минулого року стала для родини несподіванкою, але Микола сприйняв це мужньо. «Взяли – значить треба», – думав він, хоча вголос нарікань ніхто не чув. Спочатку був Львів, короткі дзвінки додому. Він ніколи не жалівся. Навіть коли стало зовсім важко, голос у слухавці запевняв: «Все добре, все добре».
Микола служив у піхоті. Це найважчий хрест війни, де кожен метр землі відвойовується надзусиллями. 5 січня його підрозділ перекинули на Сумський напрямок. А 19 січня він зателефонував востаннє. Сказав, що йде на позицію. Рідні завмерли в очікуванні. Тиша тривала до 5 лютого, коли пролунало як вирок: «зник безвісти».
Пошуки, надія, молитви… 18 лютого Миколу знайшли. Його останнє бажання – просто повернутися додому – здійснилося лише після смерті. 24 лютого, на четверту річницю повномасштабної війни, Яблуниця прощалася зі своїм сином. Його поховали там, де він народився, серед рідних гір, які він так віддано захищав.
Оберігав родину, а згодом – й Україну
Історія Олександра Ільчука – це приклад того, як людина з великим талантом і великим серцем обирає шлях відповідальності. Він народився 24 липня 1982 року в Путилі. Мама Людмила виховувала Сашка сама. У родині була ще трагедія – смерть маленької сестрички, яку Олександр пам’ятав усе життя.
Після закінчення Путильської школи у 1999 році він поїхав до Чернівців, де здобув фах верстатника-деревообробника. Проте життя вимагало більшого, і Олександр став самоучкою у будівельній справі. Він працював в Україні, їздив на заробітки, але серцем завжди був вдома. «Цей будинок, у якому ми зараз проживаємо… проживали…» – каже дружина Аліна, і цей мимовільний перехід у минулий час розбиває серце. Кожна стіна, кожен куточок їхнього дому в Путилі зроблений його руками – від фундаменту до фінішного оздоблення.
З Аліною вони познайомилися на весіллі у друзів. Це було кохання, яке тривало майже двадцять років. Цього вересня вони мали святкувати ювілей шлюбу. Їхній син Станіслав, якому пішов 19-й рік, – гордість батька. Олександр захоплювався волейболом, грав за команду «Еліт». Його талант помічали професіонали, кликали в обласні збірні, але чоловік завжди обирав родину. Треба було будувати дім, ставити сина на ноги. Сьогодні Станіслав навчається на вчителя фізкультури і грає за університетську збірну. Він – живе продовження батька, його мрій і його сили.
Мобілізація застала Олександра 17 листопада минулого року. Незважаючи на те, що він був комісований за станом здоров’я ще в юності, не став шукати лазівок. «Ну нехай, взяли – так взяли», – спокійно казав він дружині. Він вірив у справедливість, вірив, що зможе бути корисним. «Аліночко, побачиш, все буде добре. Я не для того народився, щоб просто так загинути», – ці слова тепер звучать як болючий заповіт.
Аліна Григорівна з болем згадує, як після короткого навчання в Старичах її чоловіка, людину без бойового досвіду, кинули на «нуль». Саме там, 7 лютого 2026 року, неподалік населеного пункту Вербове, його наздогнав ворожий FPV-дрон. Він загинув миттєво, виконуючи бойове завдання.
Олександр повернувся в Путилу 24 лютого. А 25 лютого всім селищем захисника проведуть в останню путь. Його волейбольна команда, друзі, родина – всі пам’ятатимуть його як людину-усмішку, людину-позитив, яка понад усе цінувала життя і чесну працю.
Два різні чоловіки, дві долі, що об’єдналися у лютому 2026-го. Вони залишили по собі недобудовані справи, несказані слова кохання і синів, які тепер мають рости без батьківської поради. Але вони також залишили нам приклад.
Тому ми маємо пам’ятати їх не тільки в дні жалоби. Ми маємо пам’ятати їхні золоті руки кожного разу, коли бачимо гарний дерев’яний виріб чи міцний будинок. Ми маємо пам’ятати їхній азарт, коли на спортивному майданчику летить волейбольний м’яч. Їхня смерть – це наш вічний борг перед правдою і свободою.
Світла пам’ять Героям. Ви назавжди в строю, ви назавжди в наших серцях. Карпати берегтимуть ваш спокій, а ми берегтимемо Україну, за яку ви віддали все.
Людмила ФЕДЮК.
