З архіву “Карпат”
20 липня 2022 року Усть-Путильська громада у жалобі зустріла свого захисника. Останню дорогу додому ГОРБАНУ Миколі Григоровичу простелили квітами, а односельці навколішки віддали шану загиблому Герою.
З Миколою Григоровичем я познайомилася у 2015 році. Тоді він із братом Дмитром завітали до редакції, аби поділитися наболілим. Чоловіки служили в зоні АТО. Микола тоді пішов добровольцем. Жодних нарікань, докорів він не висловив за всю тривалу розмову. Лише свято вірив у те, що разом із побратимами зможе побороти гібридну армію ворога – регулярні російські війська, кадирівських найманців та місцевих сепаратистів.
Чоловік не жалівся на те, що воював із автоматом, який був практично його ровесником (щоб почистити, треба було відкривати ногою). А скоріше жалів інших – молодих юнаків, яких відправляли на передову без військового досвіду та гарту. А війна не давала можливості вчитися поступово, тому втрати були значні.
Микола Григорович напрочуд спокійно та врівноважено говорив про ситуації, з якими щодня доводилося зіштовхуватися на фронті. Згадуючи ту розмову, мимоволі у пам’яті спливає аналіз «фіктивного перемир’я», якого дотримувалися лише українці. І попри хитку ситуації і нестабільність чоловік був впевнений, що перемога за українцями. Бо ми ж на своїй землі!
Як і передбачали захисники, АТО, що переросла в ООС – не закінчилася. Більше того, почалася повномасштабна війна. А 26 лютого Миколу Григоровича, як резервіста першої черги, призвали на службу в Національну Гвардію України. Він пішов, не вагаючись, бо боліло серце за Україну. Бо вже так багато її захисників загинуло, що з поваги до пам’яті про них, не міг вчинити інакше.
А 16 липня у тяжких боях у Донецькій області обірвалося життя доброго і щирого брата та чоловіка. Тяжка звістка про втрату найріднішої людини спопелила серця братів Юрія та Дмитра, сестер Людмили і Тетяни, цивільної дружини Любові та її дітей Вікторії і Софії. Він був людиною честі, слова і діла. Єдина обіцянка, яку Микола Григорович не виконав у житті – не повернувся додому живим, як обіцяв рідним…
Людмила ФЕДЮК.
