Вже за кілька днів велика родина Малишів у Самакові мала святкувати ювілей своєї мами. Жінки, яка народила та виховала 16 дітей і кожному своєю любов’ю простелила дорогу в світ. Мали прибули і сини-захисники у відпустку, щоб привітати неньку. Один приїхав, а іншому не судилося… Життя 30-річного Григорія (позивний «Бейбі») обірвалося на ворожій міні, коли він, будучи сам пораненим, евакуйовував з поля бою товариша.
Брат Григорія – голова благодійного фонду «Об’єднані перемагати» Володимир Малиш не може змиритися з втратою молодшого брата.
– Він був не для війни, це була така щира і світла людина, яка навіть не вміла з кимось посперечатися, – пригадує Володимир. – Він був маминим сином, її опором, захистом. За свої тридцять літ він не обзавівся жодною шкідливою звичкою, не мав ворогів, до всіх ставився з великою повагою.
Передумовою, після якої Григорій добровольцем вирушив захищати Україну, стала ДТП із трагічними наслідками у Путилі. Внаслідок зіткнення автівки з його ЗІЛом загинула молода дівчина. І хоча Григорій не був винуватим у тому, що трапилося, він не міг собі пробачити, що став мимовільним учасником смертельної аварії. Єдиним шляхом, який він бачив на той час – стати корисним у чомусь Україні. Тож минулорічної весни Григорій вже був у Чернівецькому прикордонному загоні. А далі попросився на бойові позиції. Ніби свідомо шукав небезпеки, аби заглушити душевний біль. Тож далі ніс службу старшим солдатом військової частини 2195 Краматорського прикордонного загону.
Володимир пригадує з розповідей брата, що він і в армії вражав усіх своєю повагою. Адже був навчений до старших звертатися на «ви», навіть якщо людина старша лише на кілька років. Завжди допомагав усім, виручав.
Цього року у січні Григорій потрапив під смертельний обстріл. Поруч з ними розірвалася фосфорна бомба, атакували чотири БТРи і 40 рашистів. Григорія засипало глиною від артилерійського прильоту. Хлопець отримав контузію, після якої лежав у Харкові у госпіталі.
А потім відійшов і повернувся до своїх у Вочанськ. А з 7 лютого і до дня загибелі був на нульовій позиції без відпочинку. Володимир каже, що у вівторок зранку, 25 березня, зателефонував командирові, аби дізнатися, чому з братом нема зв’язку. Той відзвітував, що вони щойно вийшли з бойового завдання. І навіть на хвильку дав телефон Григорієві, який сказав: «Все добре, я живи, передавай усім привіт! До зв’язку!» Але більше зв’язку не було, це останнє повідомлення від брата. А далі командування повідомило про те, що під час виходу з позиції Григорій отримав поранення. Але, незважаючи на це, він витягав побратима і вони підірвалися на ворожій міні.
Станом на 1 квітня тіло загиблого захисника, зі слів Володимира, вже доставлено на українські позиції. При евакуації ще двоє захисників загинуло, одного поранили. Про те, коли додому повернуть Героя на щиті, повідомлять додатково. Володимир запевняє, що зробить усе, аби гідно провести у останню дорогу свого брата, який до останнього любив життя і людей.
Григорій загинув, навіть не знаючи, що через кілька днів мав відбувати у відпустку. До мами на ювілей… Першу відпустку з початку служби… Все це вже не має значення, бо немає Грицика (як його лагідно називали рідні). А без нього почорнів світ…
Людмила ФЕДЮК.
