З архіву “Карпат”
10 березня 2024 року на вічний спочинок повернули додому – в село Киселиці загиблого захисника ЄРЕМІЙЧУКА Віталія. Більше року рідні не знали, де він перебуває і що з ним, тож вірили, що Віталій живий. Але дива не трапилося…
– Дуже гірко нам було, коли вже на похороні брата командир взводу попросив вибачення за те, що спочатку знав, що Віталій загинув, але не казали рідним, щоб зберегти надію, – розповідає двоюрідна сестра Оксана з Київщини. – Кому потрібна ця ілюзійна надія? Та й тіло брата стільки часу перебувало невідомо де… Дуже багато запитань, на які ми не отримали та й навряд чи отримаємо відповідь.
Оксана згадує, що Віталій був їхнім улюбленим братом, бо мав чотирьох рідних і багато двоюрідних сестер. Та й для мами Марії був єдиним синочком – втіхою і розрадою. Та й взагалі був майстром на всі руки, останнім часом практично жив і працював у Києві та області. Був людиною слова і честі, тому на війну пішов добровольцем. Для нього ситуація, коли на вулиці ловлять і вручають повістки була неприйнятною.
– 26 січня минулого року Віталій пішов служити, – каже Оксана. – Його запевнили, що тривалий час буде навчання і тільки після цього – реальні бойові дії. Але вийшло інакше. Вже 14 лютого він зателефонував і сказав, що його з іншими хлопцями забирають на передову. Останній раз з братом я спілкувалася повідомленнями 17 лютого. Він просто написав, що їдуть в автобусі. Після цього більше ми з ним не спілкувалися.
Звісно, ми намагались розшукати його, марно. Командир не відповідав, на запити не реагували. Ще вдалося поспілкуватися з хлопцем, з яким Віталій разом служив. Але згодом і він перестав виходити на зв’язок.
Пізніше рідні отримали повідомлення про те, що Віталій пропав безвісти. У гіркому очікуванні та з примарною надією вони жили до березня цього року. А 10 березня нарешті вдалося побачити його, на жаль, у домовині… Незважаючи на те, що похорон відбувався досить рано, провести в останню путь загиблого прийшло дуже багато людей. Були й військові, і друзі, й знайомі. Осиротіла родина щира вдячна усім за цю повагу і шану до їхнього Віталія. Звісно, ніщо не замінить мамі сина, сестрам – брата, дружині Галині – чоловіка, а донечці Насті – татуся. Але розуміння того, що у своєму горі вони не одні, полегшує гіркий біль втрати. Та й відрадно, що загиблий Герой нарешті знайшов останній притулок – у рідній землі. Вічна пам’ять захисникові! Щирі співчуття родині…
Людмила ФЕДЮК.
