Бувають люди, з якими легко просто бути поруч… Які не шукають високих трибун, а щоденною присутністю, добрим словом чи вчасно поданою рукою роблять світ навколо кращим. Саме таким ми назавжди запам’ятаємо Олександра Івановича Онуфрейчука з села Плоска Селятинської громади. 12 квітня 2026 року під час виконання бойового завдання поблизу села Моначинівка на Харківщині його життя обірвалося. Йому назавжди залишиться 51.
Життєвий шлях Олександра розпочався в селі Довгопілля. Саме там закладалися основи його характеру: прямота, чесність і повага до людей. Проте більша частина його свідомого життя пов’язана з селом Плоска, куди він переїхав після одруження.
Олександр був справжнім господарем. Він належав до тих чоловіків, які не вміють сидіти, склавши руки. Його головним життєвим проєктом став власний будинок у Плоскій. Він будував його сам, крок за кроком, вкладаючи в ці стіни не лише фізичну силу, а й мрію про надійний прихисток для своєї родини. Для нього було важливо, щоб дружина і діти почувалися захищеними, щоб у хаті було світло і затишно. Важка праця на благо сім’ї була його щоденним вибором і відповідальністю.
Олександра Івановича в селі знали як надзвичайно комунікабельну та відкриту людину. Він легко знаходив спільну мову з кожним – і з дорослими, і з молоддю. Його щирість притягувала: з ним можна було поговорити про все на світі, почути слушну пораду або просто відчути людську підтримку.
Він мав рідкісну рису – ніколи не відмовляв у допомозі. Чи то треба було підсобити сусідові по господарству, чи розібратися в технічних справах – Олександр завжди відгукувався. Його доброта не була показовою, вона була природною потребою серця. Для своїх дітей він став найкращим прикладом того, як бути справжньою Людиною. Вони виросли, бачачи перед очима батька, який тримав слово, цінував працю і був відкритим до світу.
Попри постійну зайнятість роботою, Олександр знаходив час для простих людських речей. Він дуже любив футбол – міг із цікавістю вболівати за матч перед екраном, це був його спосіб відпочити та відволіктися від щоденних турбот. Мав Олександр і ще один дар – гарний голос. Він не прагнув сцен, але час від часу, коли душа того просила або була гарна нагода, він співав. Це була щира, тепла пісня чоловіка, який попри всі труднощі любив життя.
Коли війна прийшла в нашу країну, Олександр Онуфрейчук не залишився осторонь. Як людина честі, він пішов захищати свій дім і свою сім’ю. Це було непросте рішення, адже брат Олександра Ігор першим став до лав захисників, обравши шлях воїна ще раніше. Проте Олександр не міг інакше – він пішов слідом, аби підставити плече брату та вберегти свій край.
У складі 116-ї окремої механізованої бригади (військова частина А4722) він отримав позивний «Санчо». Побратими знали його як надійного і мужнього солдата. Про його відвагу та високу військову майстерність говорять його нагороди. За сумлінну службу Олександр Іванович був нагороджений «Золотим хрестом» від Головнокомандувача Збройних Сил України – відзнакою, яка вручається найкращим бійцям за проявлену мужність. Також воїн був відзначений нагородою начальника артилерії 116 омбр.
Загибель Олександра — це невимовний біль, який не вщухне ніколи. Україна втратила Героя, а рідні втратили свою головну опору. Він залишив по собі збудований будинок, добрих дітей та світлу пам’ять у кожного, хто його знав.
У глибокій скорботі за Олександром залишилися найрідніші – мама Ольга Михайлівна, дружина Оксана, донька Ольга, син Денис, брат-військовослужбовець Ігор з родиною, а також численні друзі та близькі. Ми ж маємо пам’ятати, що наше життя тримається на плечах таких людей, як Олександр Онуфрейчук – щирих, працьовитих і вірних до останнього подиху.
Спочивайте з миром, Олександре Івановичу. Ваш дім стоїть, нагороди нагадуватимуть про мужність, а Ваш приклад продовжує жити у твоїх дітях.
Вічна пам’ять Герою!
Кор. “Карпат”.
