Шлях сучасної української літератури сьогодні пролягає через фронтові окопи, волонтерські маршрути, спалені та знову відбудовані міста. Але головне, що слово йде через серця людей, які здатні переплавити особистий біль, страх і лють у сильне, життєствердне кредо. Справжня література не народжується у кабінетах із вигаданих сюжетів, вона виростає з окопного болота, шепоту молитов у полоні, скрипу волонтерських коліс та нічних розмов під звуки канонади.
Саме такою щирою, глибокою та гранично відвертою стала зустріч із відомою українською письменницею, волонтеркою та лауреаткою багатьох престижних премій Людмилою ОХРІМЕНКО. У межах запланованого творчого діалогу з читачами харківська мисткиня 19 червня завітала до Усть-Путильської та Путильської бібліотек. Повна зала слухачів у Путилі, затамований подих, сльози на очах і водночас щирий сміх – понад півтори години живого спілкування з авторкою промайнули як одна єдина мить. Пані Людмила привезла до нашого гірського краю не лише свої книги, а цілі всесвіти реальних людей, чия надлюдська стійкість захоплює, а щоденний вибір надихає боротися далі.
Від Криму до Івано-Франківська: війна змінила усе
Життєвий шлях самої Людмили Охріменко є точним відображенням долі мільйонів українців, чий звичний світ назавжди розколовся навпіл. Спочатку у 2014 році, а потім остаточно переформатувався після початку повномасштабного вторгнення. Народилася майбутня письменниця на Дніпропетровщині, у місті Синельникове. Проте значну та яскраву частину свого життя провела у Криму, де жила, будувала успішну кар’єру та займалася бізнесом. Згодом її домом став Харків – місто, яке зараз щодня тримає удар ворожих обстрілів. Після початку великої війни доля привела її на захід країни, і наразі пані Людмила знайшла тимчасовий прихисток в Івано-Франківську, звідки активно мандрує містами й містечками України з творчими зустрічами.
Вона має три вищі гуманітарні освіти, дві з яких завершила з відзнакою. Багато років успішно працювала на державній службі та керувала власними компаніями. Писати пані Людмила почала ще у глибокому дитинстві. Проте тривалий час вважала свою літературну творчість виключно аматорством, хобі, яке не варто виносити на широкий загал. У буремні дев’яності роки, коли у її голові крутилися сотні дивовижних сюжетів, можливості для їхнього втілення просто не було: треба було важко та невтомно працювати, щоб забезпечити та поставити на ноги двох дітей. До 2014 року вона навіть писала свої перші тексти російською мовою, якою користувалася у повсякденному спілкуванні та бізнесі.
«Українці не вчать рідну мову – вони її згадують»
Усе докорінно змінилося, коли у 2014 році Людмила Охріменко як волонтерка вперше потрапила на передову – у тоді ще щойно звільнений Слов’янськ та прифронтове місто Щастя на Луганщині. Саме там, дивлячись в очі смерті та спілкуючись із першими добровольцями, вона на власні очі побачила справжнє обличчя того, що ворог називає «руським миром». Це було страшне, руйнівне та цинічне видовище, яке змусило жінку поставити собі головні запитання: хто я, звідки я і якого я роду? Відповідь була миттєвою та безкомпромісною: «Я – українка». І одразу за цим постало наступне логічне питання: чому ж тоді вона, українка, послуговується іноземною мовою, та ще й мовою свого безпосереднього ворога? Мовою, яка об’єктивно на тисячу років молодша за її рідну та має значно менший словниковий запас.
Переходити на українську мову у побуті, а тим паче починати писати нею художні твори так, щоб за це не було соромно перед собою та читачами, виявилося надзвичайно важко. Письменниця зізнається, що спочатку просто сіла за шкільні підручники, заново відкриваючи для себе правила та красу рідного слова. А згодом перейшла на академічні посібники Києво-Могилянської академії. Проте сьогодні пані Людмила твердо переконана у тому, що українці насправді не вчать рідну мову з нуля – вони її просто згадують, адже вона живе у генетичній пам’яті кожного з нас, чекаючи на свій час.
Саме активна волонтерська діяльність та болюча окупація рідного Криму стали головним поштовхом до серйозної творчості та перших офіційних публікацій. Починаючи з 2014 року, коли російська агресія лише набирала обертів, пані Людмила разом із родиною та кількома сім’ями однодумців об’єдналися у потужний волонтерський осередок. Вони ніколи не збирали кошти з інших людей, натомість три родини важко заробляли у власному бізнесі та вкладали практично весь прибуток у допомогу добровольчим формуванням і підрозділам Збройних Сил України. Вони купували, діставали, привозили на саму лінію зіткнення все необхідне для бійців, безпосередньо відповідаючи за кожну доставлену коробку. Велике вторгнення розкидало цих близьких людей: хтось виїхав за кордон, хтось узяв до рук зброю і пішов у окопи, хтось залишився у тилу, але всі вони досі тримають зв’язок і продовжують працювати на Перемогу.
Книги, народжені з невигаданих історій
З часом волонтерські спостереження пані Людмили почали лягати на папері. Сьогодні її творчий доробок чітко розділений на два великі, але однаково важливі напрями. З одного боку – це тонкі, психологічні романи про жінок і для жінок, сповнені життєвої мудрості, а з іншого – глибока, пронизлива та чесна воєнна проза. При цьому весь прибуток, який авторка отримує від продажу своїх видань, вона до останньої копійки спрямовує на потреби фронту, перетворюючи кожне купуване читачами слово на реальну допомогу нашим захисникам.
Під час зустрічі у Путилі гостя детально і дуже тепло провела присутніх стежинами свого багатого літературного доробку, відкриваючи завісу над творчою майстернею. Першою її книгою, написаною виключно українською мовою, стала збірка «Волонтерські історії», створена у співавторстві з Михайлом Кащавцевим. Згодом світ побачило розширене видання «Волонтерські історії 2014–2022», яке у 2023 році принесло авторці престижну премію імені Миколи Томенка за найкращу коротку прозу. Це книга про те, що письменниця бачила на власні очі, та про тих дивовижних людей, з якими її звела доля під час поїздок на фронт у перші вісім років війни. За словами авторки, багато людей у тилу по-справжньому усвідомили, що насправді відбувається в країні, лише після 24 лютого. І сьогодні ми бачимо зовсім інше суспільство, інший рівень єднання та взаємодопомоги.
Жіночу та водночас воєнну лінію у творчості Охріменко продовжив динамічний і напружений роман «Пригоди мухи в окропі на окупованій території», який побачив світ у 2018 році. Це історія, події якої розгортаються в окупованій Горлівці у 2015 році. В центрі сюжету – три звичайні жінки, які опинилися в жахливих обставинах окупації, але не зламалися. Натомість почали ризикувати власним життям, рятуючи українських поранених воїнів та допомагаючи їм повернутися на підконтрольну Україні територію. Того ж року вийшов її яскравий жіночий роман «Пригоди дорослого Буратіни жіночої статі», а також оповідання «Заїда», опубліковане в інклюзивній збірці та відзначене на конкурсі «Коронація слова». Пізніше полиці книгарень поповнив глибокий психологічний роман «Легка поведінка».
Також письменниця з особливою ніжністю розповіла про свою дитячу книжку «Люлечки – дарувальники снів». Цю казку на 48 сторінок вона створювала цілий рік, наповнюючи її чарівними ілюстраціями. Головна її особливість у тому, що це найдобріша книга у світі, де немає жодного злого персонажа, а кожне слово покликане вчити дитину бачити світ світлим і безпечним.
“Оскар” та “Хрещена”: про жагу до життя і перемоги
Проте найбільшу увагу та безліч запитань від путильських читачів викликали два потужні романи, які пані Людмила називає книгами, написаними «на замовлення» їхніх безпосередніх прототипів. Перший із них — знаменитий роман «Оскар», який у 2021 році став тріумфатором Міжнародного літературного конкурсу «Коронація слова», здобувши спеціальну відзнаку як найкращий твір на воєнну тематику. Історія створення цієї книги схожа на справжнє диво. На початку 2020 року до письменниці у фейсбуці попросився в друзі невідомий чоловік. Переглянувши його сторінку, пані Людмила спочатку відхилила запит – чоловік на фото виглядав занадто красивим, статним, наче з плаката, через що вона вирішила, що це якийсь «глянцевий» штабний офіцер, а вона звикла працювати безпосередньо з хлопцями з передової. Проте чоловік виявився наполегливим, знову надіслав запит і написав у коментарях, що йому дуже потрібна її допомога.
Коли письменниця очікувала побачити довгий волонтерський список потреб, чоловік здивував її зовсім іншим проханням: «Я хочу, щоб ви описали історію мого життя і мого полону». Це був український офіцер-спецпризначенець, кримський татарин. На початку 2015 року він потрапив до однієї з найстрашніших катівень окупованого Донбасу – так званого «МГБ ДНР». Попри жорстокі тортури, він із першого дня мріяв про втечу і зрештою здійснив її, зумівши вибратися на волю з перебитими ногами та вибитим оком.
Спілкування письменниці з цим замовником було неймовірно складним і тривало пів року виключно в мережі – наживо вони не бачилися жодного разу. Коли книга була готова і надіслана герою, він мовчав тиждень, а потім надіслав коротке, сухе «ок», що спочатку навіть образило авторку. Проте згодом вона зрозуміла, що виконала свій обов’язок. Головний критерій успіху книги озвучив голова журі «Коронації слова», відомий тернопільський письменник та учасник АТО Олександр Вільчинський. Він зізнався, що під час читання рукопису був абсолютно впевнений: цей текст написав чоловік-військовий, який сам пройшов через жахи війни та полону, і не міг повірити, що автором є цивільна жінка.
Другою масштабною новинкою, яку пані Людмила презентувала у Путилі, став її найновіший роман «Хрещена», який вийшов друком зовсім нещодавно. Ця книга також написана за пропозицією її реальної героїні – легендарної Тетяни Теплюк, медикині полку «Азов». Ця неймовірна жінка у віці понад сімдесят років пройшла через повне пекло: оборону Азовсталі, теракт в Оленівці та жахи Таганрозької в’язниці. Наприкінці 2024 року вона повернулася з російського полону в рамках обміну. Письменниця згадує, як запитала пані Тетяну, чим вона, маючи невелике господарство під Васильковом, планує займатися далі у своєму поважному віці. Відповідь медикині вразила до глибини душі: вона вирішила знову повернутися на службу хірургічною медсестрою в полк «Азов». Адже її колосальні знання та досвід потрібні пораненим хлопцям тут і зараз. Роман «Хрещена» – це глибоке дослідження того, якого коріння має бути людина, щоб витримати такі випробування, як зберегти ментальне здоров’я у неволі та де знайти сили жити й посміхатися після всього пережитого.
“Книги закінчуються добре, а в житті буває по-різному”
Попри те, що під час презентації звучали надзвичайно важкі, болючі теми війни, втрат, катувань та щоденних суспільних викликів, зустріч у Путильській бібліотеці залишила по собі дивовижно світлий, теплий та обнадійливий післясмак. Сама Людмила Охріменко випромінює неймовірну внутрішню силу та називає себе невиправною, запеклою оптимісткою. Звертаючись до присутніх краян, вона з посмішкою зазначила: «Не бійтеся читати мої книги, вони всі, навіть найважчі, обов’язково закінчуються добре, хоча в реальному житті буває дуже по-різному. Я глибоко вірю, що дива трапляються саме там, де їх ретельно, наполегливо і щоденно створюють працьовиті, щирі людей».
Наприкінці заходу путильчани ще довго не відпускали гостю. Біля столу утворилася черга з охочих отримати індивідуальний автограф, підписати книгу для близьких чи просто зробити фотографію на згадку про цей особливий день. Бо справжнє українське слово сьогодні – це теж броня, а ті, що його творять – гуртують та об’єднують суспільство.
Людмила ФЕДЮК.
