Одного ранку двері нашої редакції відчинилися, і на поріг ступила жінка з дуже світлим, але водночас глибоким і трохи втомленим поглядом. Це була Лідія Михайлівна СЕРГЄЄВА. Вона не просто завітала до нас у гості – вона вже стала нашою постійною читачкою, передплативши газету в селі, аби бути в курсі всіх подій краю, який став для неї новим домом.
А ще Лідія Михайлівна прийшла до нас, щоб щиро подякувати людям, які допомогли їй адаптуватися на Путильщині. Так і розпочалася наша розмова. Історія цієї 72-річної жінки – це сповідь людини, яка тричі втрачала все, але не втратила людяності. Вже два місяці вона проживає в Усть-Путилі. І це, мабуть, перші два місяці за останні п’ять років, коли вона засинає і прокидається без тривог і прильотів.
П’ятдесят кілометрів залізницею пішки
Коли у 2022 році рідне село Лідії Михайлівни у Василівському районі на Запоріжжі опинилося під окупацією, життя розділилося на «до» та «після». Діти благали: «Мамо, виїжджай, давай на Запоріжжя!».
5 березня назавжди закарбувалося в її пам’яті. У цей день літня жінка пройшла п’ятдесят кілометрів пішки вздовж залізничної колії під звуки вибухів. Бо це була єдина можливість вийти з окупації. Так вона дійшла до Запоріжжя.
Проте й там спокою не було. У 2023 році її син Олександр, який на той час уже захищав Україну в лавах ЗСУ і пройшов ротацію на Волині, запропонував мамі переїхати туди. Лідія Михайлівна поїхала. Але постійні виснажливі повітряні тривоги, безсонні ніч за ніччю підкошували здоров’я жінки. Два місяці тому вона зважилася на третій переїзд – у найбезпечніший, найвіддаленіший куточок країни, на Путильщину.
Життя, вишиване працею та втратами
Лідія Михайлівна ніколи не боялася роботи. Усе своє життя вона тяжко трудилася в селі: мала велике господарство, город. За фахом – спеціальна швачка побутових машин, згодом працювала прибиральницею.
«Раніше як було? – згадує жінка. – Мала лише один вихідний. То я сідала на велосипед і крутила педалі 20 кілометрів через поля до мами в село. Щоб устигнути і городи обробити, і накосити, і врожай зібрати. Усе сама вміла».
Життя не пестило її. Уже 26 років, як жінка втратила чоловіка. Підіймати дітей на ноги довелося самотужки, беручись за будь-який підробіток. Ще один важкий удар доля завдала перед самою війною – у віці 45 років померла її донька. Але Лідія Михайлівна вистояла, бо поруч були найрідніші.
Син Олександр – її гордість. Він так хотів віддячити мамі за її важку працю… Збудував для неї великий, гарний будинок з усіма зручностями. «Щоб ти, мамо, на старість мала затишок і комфорт», – казав він. Сьогодні цей будинок залишився в окупації. Жінка розповідає про це крізь сльози: усе, що будувалося роками, загарбали чужинці. Сам Олександр після комісування знову повернувся на службу – зараз він інструктор на Харківщині.
Донька Тетяна за освітою вчителька. Через війну вона змушена була виїхати до Польщі з молодшою дитиною, де зараз працює прибиральницею, аби вижити. Старший син Тетяни (онук Лідії Михайлівни) залишився в Україні й викладає в одному з університетів Києва.
«Тут я почуваюся, як у колі рідної родини»
Усть-Путила зустріла Лідію Михайлівну щирим теплом, яке розтопило всі стереотипи. Жінка зізнається: її рідні, які виїхали, і досі не можуть повірити, що тут, на заході України, її прийняли так гостинно. На жаль, з тими родичами, які залишилися в окупації, зв’язку немає вже понад рік. І це ще один невимовний біль.
В Усть-Путилі Лідія Михайлівна не залишилася наодинці зі своїм горем. Місцева жителька Параска Семенівна безкорисливо надала їй будинок для тимчасового проживання. Голова ГО «Злагода» Антоніна Скидан огорнула жінку турботою та підтримкою, допомагаючи адаптуватися. Власниця місцевого магазину «Незабудка» Марія Петращук постійно підтримує продуктами та добрим словом. Лідія Михайлівна знайшла тут і близьку душу – подружилася з ветеранкою педагогічної праці Гафією Миколаївною Матіос.
А нещодавно нові односельці влаштували для Лідії Михайлівни справжнє диво – організували святкування її 72-річчя. З подарунками, щирими гостями та теплими обіймами. Жінка каже, що відчула себе в колі справжньої, великої родини.
Головна турбота перед зимою – пошук домівки
Попри душевне тепло, Лідія Михайлівна знову стоїть перед важким викликом. Будинок, який їй дали тимчасово, не облаштований для зимового опалення. Зима в Карпатах сувора, і залишатися там вона не зможе. Їй пропонували житло в селі Хорови, проте через його віддаленість від центральної дороги літній жінці довелося відмовитися – їй важко діставатися до інфраструктури.
Тому наразі Лідія Михайлівна Сергєєва терміново шукає житло в Усть-Путилі або в найближчих селах, яке б опалювалося і мало вихід до дороги. Вона вже закохалася в тутешню природу й неймовірних людей. І каже твердо: назад вона вже не повернеться.
У цієї сильної жінки є велика мрія: дочекатися нашої Перемоги, повернути сина з фронту і купити тут, серед Карпатських гір, свій власний маленький куточок, який нарешті стане її справжнім, останнім і мирним домом. А поки що вона шукає підтримки у громади, вірячи, що людська доброта, яка вже тричі рятувала її, не підведе й цього разу. Тому якщо ви знайдете, хто може допомогти із орендою житла Лідії Михайлівні або самі можете допомогти – вона буде рада вас почути за номером 096-935-47-61.
Людмила ФЕДЮК.
