Кілька місяців тому я звернула увагу в соцмережах на сторінку однієї дуже світлої блогерки. Спостерігаючи за її щирістю, енергією та глибиною кожного слова, згодом я дізналася, що вона – наша землячка із Селятина. Тоді ж у мене з’явилася мета: обов’язково розповісти історію цієї сильної жінки нашим читачам «Карпат».
Знайомтеся: Мар’яна РИЖЕНКО (МАЗУРЯК) – молода мама, студентка EPHEC у Брюсселі за напрямом Business Economics, жінка, яка понад два роки пропрацювала в комуні міста Брюссель, володіє французькою, англійською та нідерландською мовами. А ще – блогерка Marisabelle, чий голос щодня допомагає тисячам людей витримувати найтемніші часи, бо й сама пройшла складний шлях випробувань.
– Мар’яно, якою Ви були, коли покидали Путильщину?
– Коли я залишала рідний дім, я була зовсім іншою людиною. Молодою, щирою, відкритою до світу. Я вірила в людей, у кохання, у те, що якщо двоє створюють сім’ю, то вони мають бути разом, підтримувати одне одного і разом будувати своє майбутнє.
Саме тому після одруження я переїхала за кордон до свого чоловіка. Для мене це було природним рішенням. Я не тікала від свого життя в Україні й не шукала легшої долі. Я просто хотіла бути поруч із людиною, з якою планувала прожити життя. Тоді я навіть не могла уявити, скільки випробувань чекає попереду. Життя склалося зовсім не так, як я колись мріяла. Згодом наші дороги розійшлися, і після розлучення я залишилася сама виховувати доньку.
Якби мене запитали, якою я була тоді, я б сказала: дуже наївною, дуже доброю і дуже довірливою. А якою стала сьогодні? Жінкою, яка не втратила здатності любити, вірити й усміхатися, але навчилася покладатися насамперед на себе.
– Що стало тією точкою відліку, яка назавжди змінила Ваше життя?
– Велика особиста втрата. У 2019 році, протягом лише трьох місяців, я втратила своїх найрідніших людей – в тому числі й маму. Одне за одним вони йшли з мого життя. Це був період, який словами описати дуже важко. Здавалося, ніби разом із ними зникає частина мене.
У той момент я усвідомила, що залишилася практично сама. Після розлучення я сама виховувала доньку, а людей, до яких завжди можна було повернутися, попросити поради чи просто обійняти, більше не стало. Саме тоді я вперше по-справжньому зрозуміла, наскільки крихким є людське життя. Ми часто відкладаємо життя «на потім», живемо в очікуванні кращого моменту, не помічаючи, що найцінніше вже відбувається саме зараз. Я почала глибоко працювати над собою, вчитися проживати втрати, відпускати, прощати, шукати внутрішню опору й не залежати від зовнішніх обставин. Саме тоді народилося моє нове ставлення до життя – цінувати кожен день, не відкладати важливі слова, не боятися починати спочатку і пам’ятати, що після найтемнішої ночі завжди настає світанок.
Ті події зробили мене сильнішою, мудрішою і навчили бачити справжню цінність життя – не в речах чи статусі, а в людях, у моментах, у любові та вдячності за кожен прожитий день.
– З чого почався Ваш шлях виживання у чужій країні?
– Він почався в той момент, коли я зрозуміла, що відповідальність за наше майбутнє повністю лежить на мені. Я залишилася сама з місячною донечкою на руках. У той період не було часу на довгі роздуми чи жалість до себе. Найважчим було відчуття самотності. Коли дитина хворіла, мені не було кому зателефонувати…
Я зрозуміла, що якщо хочу побудувати для доньки гідне майбутнє, то маю почати із себе. Тож наполегливо вивчала нідерландську та французьку мови, працювала, навчалася, інтегрувалася в нове суспільство. Кожен новий день був маленьким кроком уперед. Водночас я багато читала книг із психології. Мені було важливо зрозуміти себе, навчитися проживати біль, не дозволити втратам визначити все моє життя. Але найбільшою опорою для мене була віра в Бога. Вона давала мені спокій і сили прожити ще один день.
Я не хотіла жити з образою. Не хотіла, щоб мої втрати, розчарування чи чужі вчинки визначали те, якою людиною я стану. Світло в мені зберегли три речі. Перша – моя віра в Бога. Були моменти, коли мені не було кому подзвонити, не було з ким поговорити, але я ніколи не відчувала, що залишилася зовсім сама. Я дуже часто молилася. І навіть тоді, коли не розуміла, чому все це сталося саме зі мною, я відчувала, що Бог веде мене дорогою, сенс якої відкриється значно пізніше.
Друга – моя донька. Коли дивишся в очі своїй дитині, ти розумієш, що вона заслуговує бачити не маму, яку переміг біль, а маму, яка, попри все, вірить у життя. Вона стала моєю найбільшою мотивацією не втратити себе.
І третя – вдячність. Як би дивно це не звучало, саме найважчі випробування навчили мене цінувати прості речі. Новий ранок. Усмішку доньки. Дзвін пташок. Гори, до яких я повертаюся серцем. Обійми. Мирний день. Те, що колись здавалося звичайним, сьогодні для мене є справжнім дивом. Я не вважаю себе людиною, яка ніколи не плаче. Я плачу. Я теж втомлююся. Я теж переживаю моменти відчаю. Але я навчилася не залишатися в них назавжди. Мені здається, що світло – це не те, що людина отримує від народження. Світло – це вибір. Щоденний вибір після кожного болю не стати жорстокою. Не перестати любити. Не перестати вірити. Не перестати бачити красу цього світу.
Саме тому сьогодні я усміхаюся. Не тому, що моє життя було легким. А тому, що після всього пережитого я зрозуміла: життя – це найбільший подарунок, який ми маємо. І поки Бог дає мені новий день, я хочу прожити його зі світлом у серці.
– Як Ви домовлялися із собою, коли не вірили в успіх або боялися, що не впораєтеся з навчанням?
– Я дуже люблю фразу «Just do it». Для мене це життєвий принцип. Не чекати ідеального моменту. Не чекати, поки перестанеш боятися. Просто зробити наступний крок. Я завжди говорила собі: «Зараз мені страшно. Зараз мені важко. Але я все одно це зроблю». У мене не було запасного плану. Не було варіанту відмовитися від навчання в університеті чи сказати: «Не вийшло». Я перестала думати про те, чи зможу пройти весь шлях. Я думала лише про наступний крок. Відкрити книгу. Вивчити одну тему. Виконати одне завдання. Прожити ще один день. Саме так складаються великі перемоги – із сотень маленьких рішень не здатися.
Сьогодні я вже точно знаю: найбільші обмеження живуть не в наших можливостях, а в наших страхах. І як тільки перестаєш слухати страх, починаєш відкривати в собі силу, про існування якої навіть не здогадувався. Саме тому я ніколи не говорила собі: «А раптом не вийде?» Я говорила зовсім інше: «Я зроблю все, що залежить від мене. А решту довірю Богові». І саме така віра допомагала мені рухатися вперед, навіть тоді, коли шлях здавався майже неможливим.
– Чи є Ваша посмішка в TikTok свідомою стратегією – транслювати світло, навіть коли в реальному житті буває боляче?
– Так, це свідомий вибір. Але не тому, що я хочу приховати свій біль чи створити ілюзію ідеального життя. Моя посмішка – це не маска. Це моя перемога.
Я знаю, що таке втрачати найдорожчих людей. Я знаю, що таке залишитися самій із маленькою дитиною в чужій країні. Я знаю, що таке плакати тоді, коли ніхто цього не бачить. Саме тому моя посмішка має для мене зовсім інший зміст.
У психології є думка: людина не може завжди контролювати те, що з нею трапляється, але може вибирати своє ставлення до цих подій. Я дуже довго вчилася цього. Не пригнічувати свої емоції, не вдавати, що все добре, а проживати біль так, щоб він не перетворився на ненависть, образу чи байдужість. Я не хочу множити темряву в світі. Її й так достатньо.
Коли я виходжу в TikTok із посмішкою, я не кажу людям: «Подивіться, у мене немає проблем». Я кажу зовсім інше: «Подивіться, навіть після найважчих випробувань можна не втратити світло всередині себе». Для мене світло – це стан душі. Це рішення щодня обирати любов замість озлобленості, вдячність замість нарікань, надію замість відчаю.
І тут дуже важлива моя віра. Я вірю, що Бог не обіцяв нам життя без болю. Але Він дав людині свободу вибору: що ми будемо робити зі своїм болем. Можна дозволити йому зруйнувати серце. А можна пройти через нього так, щоб самому стати джерелом підтримки для інших. Саме це я і намагаюся робити.
Якщо після перегляду мого відео хоча б одна людина усміхнеться, не здасться, знайде в собі сили пережити ще один день або просто повірить, що життя триває, – значить, моя посмішка вже мала сенс. Саме тому я посміхаюся. Не тому, що мені ніколи не болить. А тому, що я знаю: світло завжди сильніше за темряву. І якщо Бог залишив мене тут, значить, через моє життя Він ще може торкнутися чиєїсь душі.
– Як Ви трансформуєте власний біль у підтримку для своєї аудиторії?
– Я не трансформую біль у контент. Я трансформую його в сенс. Я ніколи не хотіла, щоб люди приходили на мою сторінку через співчуття. Я хочу, щоб після зустрічі зі мною люди йшли сильнішими.
Кожне моє відео, кожен текст, кожна думка проходять через дуже простий внутрішній фільтр. Я запитую себе: «Чи допоможе це хоча б одній людині сьогодні не здатися?» Якщо відповідь «так», я публікую.
Я не розповідаю про свої рани в той момент, коли вони ще кровоточать. Спочатку я проживаю їх. Плачу. Молюся. Мовчу. Шукаю відповіді. Вчуся. І лише тоді, коли біль перестає керувати мною, я можу говорити про нього так, щоб він не заражав інших відчаєм, а давав їм надію. У цьому, мабуть, і є різниця між тим, щоб вилити свій біль на людей, і тим, щоб перетворити його на підтримку.
Я вірю, що Бог ніколи не дає випробування без можливості вирости через нього. І якщо мені вдалося пройти якийсь відрізок дороги, то, можливо, сьогодні я можу простягнути руку тому, хто тільки починає свій шлях.
Я не психолог. Я просто людина, яка багато разів падала і багато разів піднімалася. Саме тому я добре знаю, як іноді достатньо одного слова, одного погляду чи однієї фрази, щоб людина вирішила жити далі.
Саме це я хочу залишити після себе. Не кількість підписників. Не перегляди. Не красиву стрічку. Я хочу, щоб після мене у світі стало трохи більше світла. Щоб людина, яка вже майже втратила віру в себе, випадково відкрила моє відео і подумала: «Якщо вона пройшла через це і не здалася, можливо, і я зможу». Якщо хоча б одна людина знаходить сили жити далі завдяки моїм словам, тоді я розумію: жоден із моїх прожитих болів не був марним. І саме тоді він перестає бути лише моєю історією – він стає надією для когось іншого.
– Як Вам вдається поєднувати ролі мами, студентки та блогерки?
– Я не супергероїня. І в кожній із цих ролей я щодня вчуся. Для мене найважливіша роль – це мама. Успіх чи дипломи ніколи не замінять часу, проведеного з донькою. Студенткою я залишаюся тому, що вірю: людина повинна рости все життя. А блогерство стало продовженням моєї душі.
Мене часто запитують: «Де ви знаходите час?» І я завжди відповідаю: я не шукаю час. Я будую життя навколо своїх цінностей. Між цими ролями немає боротьби. Материнство навчило мене любити безумовно. Навчання навчило мене мислити. А блогерство навчило мене віддавати.
Коли людина точно знає, заради чого вона прокидається вранці, вона перестає рахувати, скільки сил витратила. Вона просто робить те, що має зробити. Звичайно, бувають дні, коли я дуже втомлююся. Коли після навчання ще потрібно бути мамою. Коли після безсонної ночі потрібно усміхатися людям. Але саме в такі моменти я згадую, що моя донька дивиться не на те, що я говорю. Вона дивиться на те, як я живу. Я хочу, щоб вона виросла з розумінням: жінка може бути люблячою мамою, здобувати освіту, реалізовувати себе, служити людям і при цьому не втрачати своєї жіночності, доброти та віри.
Мені здається, що між цими ролями немає боротьби. Вони не конкурують одна з одною. Вони доповнюють одна одну.
– Яку велику мрію Ви вже сьогодні почали втілювати?
– Моя найбільша мрія вже давно перестала бути про кар’єру, гроші чи статус. Найбільше я мрію навчитися жити. По-справжньому жити. Бути в моменті. Я хочу прожити життя так, щоб одного дня, коли настане час покидати цей світ, я могла із вдячністю усміхнутися і сказати: «Я жила. Я любила. Я відчувала. Я пробачала».
Ми приходимо у цей світ з порожніми руками і так само одного дня його залишимо. Усе, що ми так старанно накопичували – будинки, автомобілі, прикраси, гроші – залишиться тут. Єдине, що по-справжньому належить нам, – це наші вчинки, наш досвід, наше серце і та людина, якою ми стали за своє життя. Справжній успіх – це не те, скільки ти заробив. Це те, ким ти став.
– Якою Ви бачите себе через п’ять років і чи бачите себе в іншій сфері, окрім блогерства?
– Я бачу себе успішною у своїй професії. У майбутньому я б хотіла пов’язати свою професійну діяльність із європейськими структурами. Не заради статусу, а тому, що хочу бути частиною рішень, які роблять життя людей кращим. Я переконана, що закони можуть змінювати життя людей, а любов, підтримка і слово, сказане в потрібний момент, іноді змінюють людську долю. Тому я не обираю між цими двома шляхами. Через свою професію я хочу змінювати системи, а через свій блог – торкатися людських сердець.
І я зрозуміла одну дуже важливу річ: найважча битва в житті – це боротьба із самим собою. Зі своїми страхами, сумнівами, образами. Тому через п’ять років я хочу бути не просто успішнішою, а мудрішою, добрішою і сильнішою.
– Що б Ви сказали дівчині, яка сьогодні переживає той самий страх, розпач і порожнечу, які колись переживали Ви?
– Я б просто обійняла її й сказала: «Будь ласка, не думай, що це кінець. Це не кінець. Це етап». Усе, що приходить у наше життя, приходить не для того, щоб зламати нас, а для того, щоб чогось навчити. Не запитуй лише: «Чому це сталося зі мною?» Запитай себе: «Для чого це прийшло в моє життя?»
Витри свої сльози. Подивися на себе з любов’ю. Пробач себе. І пробач тих, хто завдав тобі болю – ти заслуговуєш жити без цього тягаря. Прийми те, що вже не можна змінити, і скажи собі: «Я сильна. Я впораюся. Я пройду через це». У тебе все вийде. Не тому, що життя стане легким, а тому, що ти станеш сильнішою. І одного дня ти зрозумієш: усе, через що ти пройшла, не було проти тебе. Воно було заради того, щоб ти стала собою.
А якби мене запитали, що я хочу сказати кожній людині, то відповідь була б дуже простою: не дозволяйте голосам інших людей заглушити ваш власний голос. У житті завжди будуть ті, хто сумніватиметься у вас, критикуватиме, відмовлятиме або переконуватиме, що ваші мрії занадто великі. Але найнебезпечніше – це не чужі слова. Найнебезпечніше – коли ви починаєте вірити їм більше, ніж собі.
Наш внутрішній голос – це компас. Саме він тихо підказує, куди йти, навіть тоді, коли весь світ говорить: «Не вийде». Навчіться чути його. Довіряйте собі. Не зраджуйте своїм цінностям, своїм мріям і своєму серцю лише тому, що хтось не бачить вашого шляху. Ніколи не бійтеся бути собою. Адже життя надто коротке, щоб проживати його за чужими сценаріями. Найбільша перемога – це не довести щось іншим, а залишитися вірним собі. Бо саме люди, які одного разу наважилися почути себе, зрештою змінюють не лише власне життя, а й надихають змінюватися інших.
Готуючи до друку цю історію, я була абсолютно певна: вона обов’язково має знайти хоча б одну людину, якій зараз життєво необхідно почути ці слова. Щоб просто вчасно зупинитися, вдихнути і не опустити руки. У цій щирій сповіді кожен читач обов’язково знайде щось дуже важливе і близьке саме для себе.
І я вірю, що таких людей, як Мар’яна, у світі насправді набагато більше, ніж здається. Тих, хто тихо, крізь власний біль і щоденну боротьбу, сіє навколо себе світло і принципово не множить темряву.
Людмила ФЕДЮК.
