У руках Василя Опаряка з Розтоків старі пили стають ножами,
шматок металу – сапою, а давнє гуцульське ремесло продовжує жити
Колись у гуцульському селі доброго майстра знали далеко за межами його присілка. До одного йшли підкувати коня, до іншого – нагострити сокиру, замовити ніж чи сапу, полагодити те, що, здавалося, вже не полагодиш. Майже кожна річ у господарстві проходила через людські руки – її треба було викувати, виточити, вистругати, припасувати.
Сьогодні все це можна купити. Блискуче, фабричне, однакове. Зламалося – викинув, придбав нове. А разом із такою зручністю непомітно відходить цілий світ старих сільських ремесел. І все менше залишається людей, які дивляться на старий шматок металу й бачать у ньому не брухт, а майбутній ніж чи різець. Тож Василь Опаряк із Розтоків – один із тих майстрів, у чиїх руках залізо й досі має друге життя.
Народився Василь Петрович 1952 року в Розтоках. У сім’ї росли троє братів і сестричка. Школу закінчив у 1969-му. А почалося його майстрування, як це часто буває, майже випадково.
Спершу було дерево
У ті роки до Опаряків прийшов жити на квартиру молодий чоловік – Петро Пересунько, родом із Вінничини. Він щойно закінчив Вижницьке училище прикладного мистецтва і працював у лісгоспі. Мав золоті руки. Сам змайстрував токарний верстат і виточував на ньому дерев’яні ґудзики.
Юному Василеві було цікаво: як воно виходить? Попросив дозволити й собі спробувати. Так потроху навчився працювати з деревом. Від ґудзиків перейшов до інших виробів, згодом узявся робити щітки.
Сьогодні звичайна щітка навряд чи комусь видається товаром, на якому можна було заробляти. А тоді попит був неабиякий. Їх здавали оптом в Україні, а звідси вироби розходилися по всьому Радянському Союзу. Особливо добре, пригадує майстер, платили за них на Півночі. Та дерево вже не могло втримати Василя біля себе.
Кортіло спробувати желізо
Металу у 1970–1980-х вистачало. Василь їздив по нього на базу у Вижницю, де залізо можна було придбати недорого. Першим серйозним виробом стали сани. Зробив для себе. Побачили люди.
– А мені такі зробиш?
Так одні сани потягнули за собою другі, треті. Почали надходити замовлення. Майстер виготовляв дитячі, середні й великі – для дорослих.
Та справжню дорогу до ремесла, як тепер жартома пригадує Василь Петрович, йому показала… сапа.
«Їкос трафиласи мені в руки сапа. Купив її у цигана, бо вдаласи. Видко, була шіслива, бо вид тої пори сам зробив вже понад тисячу штук». Але сапа тільки на перший погляд – проста річ. Щоб вона добре служила господареві, майстер має виконати шість окремих операцій. Треба знати метал, відчувати його і розуміти, де він повинен бути міцнішим, де тоншим, під яким кутом має лягти робоча частина.
Найбільше сап Василь робив навесні. А далі приходило літо і село починало жити косовицею. Тоді змінювалася й робота майстра. Для косарів виготовляв бабчєрі з тупою та гострою бабкою. Їх потрібно було багато, адже сіно в гуцульському господарстві означало, чи матиме худоба що їсти взимку.
А косили тоді багато. У Розтоках діяв колгосп імені Кірова, який був одним зі зразкових господарств. Саме звідси доярка Калина Джуряк свого часу поїхала делегаткою на XXV з’їзд КПРС – єдина з регіону.
За такими великими історичними фактами сьогодні легко не помітити буденної картини тодішнього села. А вона складалася саме з таких людей: хтось косив, хтось доглядав худобу, хтось заготовляв сіно, а хтось мусив зробити й полагодити інструмент, без якого ця робота не рушила б. Василеві бабчєрі клепав Марчік Джуряк, який мав власний пневматичний молот.
І чого тільки не виходило тоді з-під рук сільських майстрів! Гартували сокири, клепали копачі для землі та знаряддя до острив, робили долота для теслярської роботи при будівництві хат, різноманітні різці й ножі. Були навіть спеціальні ножі для ґаздів, які різали свиней. Найбільше такої роботи припадало на 1980-ті.
А паралельно Василь не полишав дерева. На токарному верстаті виточував макогони, кулішірі та інше потрібне в господарстві начиння. Так і переходив роками від дерева до металу, від токарного верстата до заліза.
Старій пилі – нове життя
Сьогодні світ навколо майстра зовсім інший. Майже ніхто вже не замовляє речей у тих кількостях, як сорок років тому. Чимало старих знарядь узагалі зникли з щоденного вжитку, а їхні назви молодшим людям уже доводиться пояснювати. А Василь Петрович продовжує майструвати та продавати свої вироби на сільському базарі.
Тепер має токарний верстат із задньою бабкою. Робить різці, ножі для грибників, кухонні ножі, інструмент для майстерні. Особливо любить давати друге життя старому металу. У людей скуповує відпрацьовані пили – ті, які своє начебто вже відслужили.
Для когось це непотріб, а для майстра – добрий матеріал. Зі старої пили народжується новий ніж. І в цьому є щось дуже гуцульське: не поспішати викидати те, що ще може послужити, а докласти рук, розуму можна і повернути речі до життя.
У хаті майструють обоє
Василь Петрович розповідає, що він не один у хаті десятками років працює руками. У 1979 році на танцях він познайомився з Анною Журавець. Згодом одружилися. І виявилося, що майстер знайшов собі таку ж майстровиту пару. Анна за професією кравчиня. Уже близько пів століття вона шиє, перешиває, лагодить різноманітний одяг односельцям і не тільки.
Так і живуть поруч два ремесла. Василь дає нове життя металу, а Анна – тканині. Син Юрко нині мешкає у Берліні. Є в родині й онучка Августіна. Кличуть батьків у гості, але ті не дуже квапляться покидати рідну домівкУ навіть ненадовго.
А хто це робитиме після нас?
Можливо, саме це запитання найчастіше виникає, коли слухаєш таких майстрів. Бо можна купити нову сапу. Можна замовити ніж через інтернет. Можна придбати фабричний інструмент, виготовлений за тисячі кілометрів від Розтоків. Але де купити вміння? Те, яке не записане в інструкції. Коли рука сама знає силу удару. Коли майстер по звуку відчуває метал. Коли дивиться на стару пилу і вже бачить, який із неї вийде ніж. Такі знання століттями не вчили за підручниками. Їх передавали від людини до людини: дивилися, пробували, помилялися, знову бралися до роботи.
Сам Василь колись так само стояв біля токарного верстата Петра Пересунька і просив дозволити йому спробувати виточити дерев’яного ґудзика. Можливо, завтра потреба у цих речах стане ще меншою. Але знання про те, як вони народжувалися з людських рук, потрібне нам не менше, ніж колись. Бо доки є кому розповісти, як клепали бабчєрі, точили кулішірі, а майстри повид желіза робили потрібну ґаздівству річ – доти живе не тільки ремесло. Живе пам’ять про Гуцульщину, яка вміла все робити своїми руками.
Віталій ДМИТРЮК.
Фото автора.
