Мати свою хату мала кожна гуцульська родина. Того й будувалиси, йик могли: камінь до каменя, дерево до дерева. Та й старалиси дотримуватиси усіх дідівських традицій, аби в хаті велоси добро і злагоди.
Поважний газда Іван Васильович ДРОНЯК із Єблуниці Верховинського району нагадує, шо аби зачєти класти хату, перш мусів заготовити ліс. А витак загрузити камінь на зголовні – під підвалини. На тій будові цего каміня само менше мало бути дванаціть. А йик була бирша хата, то було шє бирше. Коли злагодили пидвалини, зав’їзали їх на хату, а витак назад розв’єзували та й зарубували сокиров на кождому вуглі навхрест. І у подовжних пидвалинах на всіх чотирьох вуглах робили зарубки два рази навхрест сокиров. Рубали на вуглі, аби відтив вилетіли дві тріски. Коли тріски вилетіли, лишєлиси вид них ємки. У тоти ємки клали декілька зерен, повісму, желізну монету і кропили йордансков водою.
Йик це зробили, старший майстер запрошував своїх майстрів, і родину газди (чия хата), і тих людий, котрі клали камінє пид пидвалини, аби помогли покласти пидвалину на зарубані місця. Тріски ставитися зверху на своє місце. У цей момент майстер ухитрявся урубати з передної подовжної пидвалини тріску і прєтав її коло себе. Але мав рубати її так, аби не всокотив ніхто. А витак брав довбню желізну і попліскував зверху по них, аби добре приставала одна до одної. Тріску мав коло себе, затим шо вна єму слугувала гарантом того, шо газди усьо подадут, за шо уни собі годилиси. А йик не виходило їму то, за шо годилоси, то собі міг примовити і тогди в тій хаті не було доброго життя. Хата могла згоріти гет аби зигнити, так шо в ню ніхто не сідав жити.
Коли зав’їзали пидвалини, газда ніс деревце. Ишов у ту кімнату, де мали зачінати жити, там, де мав бути стів до харчунків. Затикав деревце у землю і усі наслухали, шо мут чути понадвірю. Коли кугут кукурігав, до хати миг ловитиси вогонь, котюжка бреше – мут казати усєкі бріхні у цій хаті, діти можут бути брехуни. А йик коровка заричє, кінь заирже, овечка заблєєт, це було на добро у хаті.
Після цего, йик учули, шо де є понадвірю, ставали молитиси, аби були гаразди і добро, шісливе життє у новозбудованій хаті. Витак газда запрошував до хати на харчунок, де чікав готовий стів. На столі були голубці, студенец, пироги з бринзов і кулеша з кукурудзяної круп’яної муки. До неї давали гуслінку. Усіди на столі був вар до пиття. А шє брали бураки червоні столові, розрубували, кришили такі великі, йик їце, пригадує газдиня Параска Андріївна ТОРАК із Сергіїв. До них добав’єли сливи сушені (йик не було – клали сушениці, п’єту частину). Це всьо варили і зсипали у велику бочку. Мало прокиснути дві-три неділі, коли добре викисло було дуже смачне. Давали горшєтами пити наміш пива. Та й робили шє квас. Мали собі полібічок, єблука набирали до половини, витак сипали шкорух (горобину). А шє було май добре, коли був агрис. Їго тоже збирали, потому заливали літеплов водою, накривали кругом від полибичка, би ничьо туда не падало. То стоєло собі місєц. І після того можна було їго вживати. Казали старші люди, шо ші ліпше йик шампанське.
Харчували файно, пригадує Іван Васильович і йшли закладати камінє в дирки, шо лишилоси межи зголовні. До вечора уни мали це зробити. Коли це зробили, увечєрі сідали за стіл – була скрипчіна і гуліночка. Панотец заказував особливо за горівку, би при будові її не було. За це навіть дійшла співанка з давніх часів:
Ой, панове господарі, на Бога зважайте,
Не розносіт даров їго, в корчмі не міняйте.
Бо то встидно і огидно шинкарям все пхати,
Свою працю-кривавицю за люру міняти.
Хто дарунки за горівку носит і роздає,
Той розуму за дитину маленьку не має.
“Ай вай Ханця, шо то буде, шо си стане з нами,
Ми не маєм вже отради, пияков вже мало.
Сумління ми промовляє, що щастя пропало”.
Пішла Ханця до панотця та й так промовляє:
“Прошу пана єгомосця горівки вже маєм,
Нєх їгомость не читає в церкві за горівку,
Шо то шкодить, йик хлоп озме додому барилку?
Бо то страшно для нас дуже, як не будут пити,
Ми не вмієм працювати, ну як же нам жити.
Тепер вже нам випадає корчму покидати,
Чи ж то було коли в світі такого чувати?”
На другий день майстри йшли до роботи. Помолилиси Богу і зачінали робити. Брали прокісє – один на передну пидвалину, другий на другу. Третий клали на поперечну пидвалину. Так зачінали будувати скриню, доки ни викладут 8-10 протесів. Йикшо розрубаний ковбок мав 25 сантиметрів, то треба було 10 протесів. А йикшо 30 сантиметрів, то вісім, аби вийшла на два з половиною метри висоти кімната.
Коли виклали усі скрині, усеї хати, тогди клали обрубини – платву такої самої товщини, йик пидвалина. Майстрів звично було 3-4 люди, рідко коли було п’єть чоловік. І тогди клали ці обрубини на скриню і починали настелювати стелину з дошьок – готових вигимблюваних і шпунтованих (тоти, котрі мали пази і заходили одна в одну). Трималиси добре, не було люфту. Збоку з однієї сторони випилювали частину обрубини, аби дошька могла загодити у гар. І так настелювали стелину.
Стелину могли класти без сволоків, але аби добре тримало, то клали сволоки на прокісє під обрубини. І цей сволок тримав стелину. Уна мала куда вигнутиси. А витак, коли поклали стелину, зачінали кізлувати. На кізли брали заготовлене сухе дерево товщиною 12-15 сантиметрів і обрізували з чотирьох боків. Відстань межи кізлами була на ширину хати, уверху мав бути кут 45 градусів. А йик був високий дах, тогди кут зменшувався так, йик хотів газда. Єкшо хата мала 12 метрів, то мало бути 15 партій кізлів. Єкшо був високий дах, то там клалиси поперечки, котрі звалиси банти. На них будили буженицу, ковбасу. Коли поклали кізли, бралиси латкувати. Латки мали бути тесані з обох боків. Прибивали латки і зверху укривали драницями.
Коли робили скрині, їх скріплювали тиблями, котрі робилиси з сухого дерева – євера або єсеня. Драниці робити з несукуватого гладенького смеречя. Кізли прибивали тиблями до обрубини, а латки до кізлів били чопами, котрі робилиси з твердого дерева. Аби це зробив, мав мати свий інструмент, свердлик, котрим вертіли дирки в кізлах і латках, аби потім чопом прибивати. Так само били дах.
Коли поклали хату, на вершєку вид сходу сонця прибивали деревце, убране у вовну, крашеними нитками, крашеним папірєм. Старший майстер вішєв їго у вершєк хати. Коли злізав з даху, їго чікали набутки.
Віталій ДМИТРЮК.
