30 липня Путильщина схилила голови у глибокій скорботі, зустрічаючи на щиті свого мужнього захисника, який віддав життя за волю та незалежність України. А 31 липня тіло молодого захисника, який майже два роки вважався безвісти зниклим, знайшло вічний спочинок у рідній землі.
ПОЛЯК Олександр Валентинович народився 10 березня 1999 року в селі Киселиці. Був дуже щирою, чуйною людиною, завжди готовою прийти на допомогу друзям і сусідам, пригадує мама Світлана Іванівна. У родині росло шестеро дітей, і Сашко був третім: мав трьох молодших сестер, старшого брата та сестру. Велика родина починалася зі старшої дочки Тетяни, потім ішли Руслан, Сашко, а далі – Оля, Аня і Настя.
Близько п’яти років Олександр ходив до церкви та у коляду. Уперше пішов колядувати у 17 років. І скільки потім приїжджав на різдвяні свята із заробітків, незмінно повторював: «Я йду у коляду». У школі мав багато нагород у спорті, дуже мріяв стати вчителем фізичної культури. Але згодом обрав професію будівельника – робив дуже гарні євроремонти, умів усе: і штукатурити, і плитку клеїв. За що брався – усе доробляв до кінця. А от власну сім’ю завести він так і не встиг.
Спершу він служив у прикордонній службі за контрактом, був у Сторожинці в Чернівецькому загоні, три роки відслужив у ТрО. Потім звільнився і продовжував займатися улюбленими ремонтами. А 11 квітня 2022 року пішов добровольцем на захист України. Служив у складі військової частини А7187, мужньо боронив країну на Донеччині.
Чоловік його мами Світлани Руслан також пішов добровольцем на початку повномасштабного вторгнення до 10-ї гірсько-штурмової бригади і зник безвісти 10 грудня 2023 року. Неодноразово під Бахмутом, коли Сашкові було тяжко, Руслан навідував його, привозив необхідні речі. Зараз про чоловіка так нічого й не відомо.
Олександр віддав своє життя 30 травня 2024 року внаслідок штурмових дій противника в районі населеного пункту Красногорівка Покровського району Донецької області, маючи всього 25 років. Він був старшим сержантом, командиром відділення снайперів роти вогневої підтримки. Коли приїжджав у відпустку, розповідав мамі, як складно було здобувати авторитет серед чоловіків-військових, які були вдвічі старшими за нього.
Сашко дуже любив рибалку. Коли мав вільну хвилину для відпочинку, обов’язково йшов на річку. Мама згадує, що якось зателефонував, а вона питає: «Що ти, синочку?». А він розповідає: «Та наловив щуки, приніс – у нас є тітка по сусідству, то вона котлет насмажила, уху зварила. Ото ми з хлопцями поїли!».
«Він старався все робити для своїх побратимів. Коли йшли на штурм і не могли довезти воду чи харчі, то було, що по кілька кілометрів повз із прив’язаними до ніг пляшками, щоб хлопцям воду дотягнути. Бо всюди дрони, і треба було повзти, не піднімаючи голови…», – пригадує мама.
Був хоч і невисокий, але моторний. Мав позивний «Гуцул». Тварини його неймовірно любили. Сашко розповідав рідним, що коли приходив із позиції, до нього прилітала синичка, сідала на груди, а він постійно носив у кишені насіння і годував пташку прямо на собі.
Сусіди, зокрема Марія Троєцька, з болем згадує, як він товаришував із її сином. Це була надзвичайно добра і відкрита людина, яка поспішала жити, все хотіла встигнути переробити. Друзі з гіркотою кажуть: «Так ніби рідного брата війна відібрала».
Мама Світлана Іванівна до останнього жила надією, що син живий. Майже два роки оббивала пороги усюди у пошуках сина, та скрізь лише стискали плечами… Уже й серце щемило, передчувало біду, але вірити не хотілося. На Святвечір цього року зателефонував слідчий із Полтави, якому передали його справу, і попросив ще раз здати ДНК. Тоді жінка вже зрозуміла, що сталося непоправне… А після того, як мамі принесли його натільний хрестик і документи і вона впізнала сина, остання надія згасла.
Вона лишилася вдячною Богові за те, що вічний спочинок її син знайшов у рідній землі. Він так поспішав жити, все хотів встигнути для своєї країни та близьких. А тепер навіки став ангелом-охоронцем у небесному строю. Вічна пам’ять Герою!
Людмила ФЕДЮК.
