На садибі Федьковича говорили про Путилу і Путильщину
15 вересня, у день визволення Путили від нацистських окупантів, у музеї-садибі Юрія Федьковича зібралися люди, для яких історія краю – не лише дати у підручниках. Освітяни, просвітяни, бібліотекарі, працівники культури та краєзнавці говорили про Федьковича і Кобилицю, шукали витоки назви Путили, згадували історію сіл Путильщини. Приїхала й голова поетичної організації «Поетичний гердан» у Вижницькому районі Галина Литовченко. І розмова про минуле раз у раз повертала присутніх до сьогодення: до сіл, у яких стає все менше дітей, до родинних архівів, які ще чекають на дослідників, і до відповідальності нинішнього покоління – зберегти пам’ять про свій край.
Є місця, де говорити про історію особливо природно. Стара гуцульська хата Юрія Федьковича – саме така.Низька стеля, маленькі віконця, великий стіл, старі речі – тут минуле не потребує декорацій. Тому й зустріч-конференція, яку організувала заступниця голови Вижницького товариства “Просвіта” Валентина Буняк, від самого початку була більше схожа не на офіційний захід, а на розмову людей, яким є що розповісти одне одному. Говорити мали про Путилу. Та дуже швидко стало зрозуміло, що історію одного селища неможливо відокремити від історії всієї Путильщини.
Через маленькі вікна – європейські обрії Буковини
Розпочали зі знайомства з господарем цієї хати – Юрієм Федьковичем. Голова “Просвіти” на Путильщині Ганна Колежук провела екскурсію садибою і відкривала присутнім Федьковича не лише як письменника, ім’я якого знаємо зі шкільної програми.
За її словами, особливо тонко зрозумів Федьковича Павло Загребельний. Побувавши у його садибі й відчувши дух давньої Гуцульщини, письменник звернув увагу на маленькі вікна хати: через них Федькович уже тоді, образно кажучи, бачив європейські обрії Буковини. Першим же “Буковинським Соловієм” назвав Федьковича Антін Кобилянський у статті “Слово до слова до редактора “Слова”.
Кожна річ у хаті давала привід для нової історії. Ось великий довгий стіл – свідчення того, наскільки гостинним був господар. А за цим побутовим образом поступово проступала постать надзвичайно освіченої для свого часу людини. Федькович читав в оригіналі Шекспіра та Гейне, твори останнього перекладав українською. Працював у товаристві “Просвіта” у Львові, був війтом у Путилі саме в час, коли селяни боролися за право користуватися лісами та пасовиськами. Та особливе місце в його житті займала освіта.
“Освіта – справа громади”
Коли Федькович працював шкільним інспектором, розповіла Ганна Колежук, практично не було школи, якої б він не відвідав. Він був переконаний: освіта – справа громади, а громада повинна дбати і про школу, і про вчителя. Цікаво слухати його погляди на навчання й через понад століття.
Федькович вважав, що в українській школі найбільше уваги потрібно приділяти рідній мові, історії та літературі. Водночас не забувати європейські мови. Обов’язковими складовими освіти, на його думку, мали бути також мистецтво і гімнастика.
Учасники зустрічі мимоволі проводили паралелі із сучасною школою та нинішніми освітніми реформами. Адже частина того, про що говорив Федькович у XIX столітті, дивовижно сучасно звучить і сьогодні.
На схилі літ письменник захопився астрологією. У його уявленні людина не існувала окремо від природи. Навіть зілля, яке мало висіти під стелею хати, було частиною цієї єдності людини, природи й довкілля. А наскільки важливою постаттю був Федькович для української інтелігенції свого часу, свідчить хоча б такий факт: Михайло Драгоманов ішов пішки з Усть-Путили до Путили, аби відвідати письменника.
Окрема сторінка – драматичні поеми Федьковича. Серед них – “Лук’ян Кобилиця”. І тут особиста історія письменника знову переплітається з історією Путильщини: старший брат Федьковича по матері був правою рукою Лук’яна Кобилиці.
Під час екскурсії прозвучала й цікава історія про знайомство Івана Франка з цією поемою. Якось улітку Франко пішов на ярмарок і купив черешень. Їх насипали у кульок, зроблений зі старої австрійської газети. На папері випадково виявився надрукований уривок із поеми Федьковича. Саме він, за переказом, і зацікавив Франка творчістю буковинського письменника.
Так із маленьких історій, випадкових зустрічей і деталей у старій хаті складався зовсім інший образ Федьковича – живої людини, яка випереджала свій час.
Звідки пішла назва Путили
Та цього дня говорили не лише про Федьковича. Валентина Буняк наголосила: Путильщина надзвичайно багата на історичні постаті. Тут народжувалися і жили письменники, художники, поети, артисти, громадські діячі – люди, які залишили свій слід далеко за межами рідного краю.
Важливі сторінки історії Путильщини свого часу зібрав у своїх працях Михайло Ревуцький. Після визволення край пережив непрості часи – були спалені Плоска та Селятин. Але Путильщина знову відроджувалася. Учителька історії Путильського ліцею імені Юрія Федьковича Галина Юзик запропонувала зазирнути ще глибше – у походження самої назви Путили. Адже навіть сьогодні це питання породжує дискусії.
У документах зустрічалися різні назви поселення, серед них – Сторонець-Путилів та Ватра-Путілов. Подвійна назва має історико-географічне пояснення. “Сторонець” пов’язують з оборонною та прикордонною функцією первісного поселення. А “Путила” чи “Путилів” – із річкою Путилкою. Назву ж річки пов’язують зі словом «путь», адже саме вздовж неї пролягав шлях углиб гірського масиву.
Офіційна перша письмова згадка про Путилу датується 1501 роком. Тоді польський король Ян І Ольбрахт передав Путилу разом із гірськими угіддями у володіння молдавському феодалу й дипломату Іону Теотулу. Але освоєння цих територій почалося значно раніше. Волелюбні горяни, які не хотіли миритися з тодішніми порядками, тікали в гори, будували колиби й селилися високо серед Карпат.
У 1774 році Буковину разом із Путильщиною зайняли австрійські війська. Згодом вона стала частиною герцогства Буковина. Окрема сторінка історії краю – рух Лук’яна Кобилиці. Коли він заявив, що ліси та полонини мають належати людям, горяни його підтримали.
У 1949 році селище отримало офіційну назву Путила, а 1961-го – статус селища міського типу.
Розмова про історію поступово привела до цифр, які змушують замислитися. Директорка Мариничівського ліцею Наталія Скидан розповіла про історію свого села та його людей. Згадала, зокрема, художника Дмитра Сивака.
Мариничі – невелике село. А нині, через війну, еміграцію та урбанізацію, людей тут стає ще менше. Першу школу в селі відкрили у 1899 році. Цьогоріч, готуючись до зустрічі випускників через 50 років після закінчення школи, Наталія Скидан працювала з архівними матеріалами й знайшла наказ директора Мирослава Медецького від 1958 року про зарахування дітей. Тоді їх було 42. У 2026 році до школи зарахували сімох. Ще промовистіша динаміка останніх років: коли запроваджували Нову українську школу, в першому класі було 24 дитини. Через чотири роки – 12. Тепер сім. За цими цифрами – одна з найболючіших сучасних історій невеликих гірських сіл.
Свою сторінку до спільної історії Путильщини додали й Розтоки. Про село розповіла директорка Центру культури і дозвілля Валентина Томнюк. Перша письмова згадка про Розтоки, як і про Путилу, датується 1501 роком. Та особлива гордість села – його люди.
З Розтоками пов’язані імена Марії Матіос, Марії Кінаш, Марії Кермач, Анатолія Томківа, Василя Данилюка, Ігоря Яківюка та багатьох інших. Є в історії села і кінематографічна сторінка: у 1970 році тут проходили зйомки легендарної стрічки “Білий птах з чорною ознакою”.
А директорка Підзахаричівської гімназії Фрозіна Томнюк говорила про пам’ять, яку можна буквально взяти до рук. Своє захоплення Федьковичем вона перейняла від матері, яка знала його твори напам’ять. Сьогодні Фрозіна Семенівна сама зберігає і досліджує історію краю.
Підзахаричі можуть похвалитися одразу трьома музеями: Музеєм етнографії та краєзнавства Гуцульщини, де зібрано понад 700 експонатів; музеєм мистецьких та художніх робіт Ксенії Колотило зі 145 експонатами. А ще родинним музеєм “Скарби роду Кознюків-Томнюків-Холеванів”, колекція якого налічує понад тисячу предметів.
Серед них є речі, за якими відкриваються цілі людські долі. Старі українські видання, календарі, Біблія в українському перекладі. Венеціанське намисто, вартість якого колись дорівнювала ціні корови. А ще – 35 старих поштових карток із листування Ірини Лакусти з чоловіком Данилом Харовюком. Починалися вони словами, простими й дуже особистими: «Найрідніша…» «Найрідніший…» І тоді історія перестає бути переліком років і подій. Перед нами – двоє людей, які колись писали одне одному, чекали відповіді, жили і любили.
Фрозіна Томнюк переконана: музей – це не просто приміщення, де зберігаються старі речі. Це велика відповідальність. Нині вона вже близько місяця працює над новою екскурсією. А почалося все з одного запитання від відвідувачки музею. Фрозіна Семенівна не знала на нього відповіді. Можна було забути, але натомість вона почала шукати.
Тепер перед нею – масивна папка з матеріалами, нотатками й документами. Поки що це лише чернетки, а згодом із них народиться нова екскурсія. І це найточніше пояснення того, як зберігається історія: хтось ставить запитання, а хтось не дозволяє собі залишити його без відповіді. А ще 14 жовтня у музеї планують провести чергову тематичну зустріч.
Історія звучала й музикою
Не лише доповідями та спогадами був наповнений цей день. Учениця Мілієвського опорного ліцею Настя Литовченко представила музичний номер. Кілька композицій виконало й тріо з Путили, серед учасників якого – Іван Головач, Світлана Бабій та Олена Вакарчук.
І музика на садибі Федьковича стала ще одним нагадуванням про те, що спадщина – це не тільки те, що зберігається за музейним склом. Вона живе, доки звучить пісня, доки хтось переказує родинну історію, бере до рук стару світлину чи відкриває книжку земляка. Щоб наступним поколінням було що пам’ятати
Зустріч давно могла завершитися, але розмова не закінчувалася. Цього дня у старій Федьковичевій хаті минуле не просто згадували. Його ніби складали докупи – ім’я за ім’ям, село за селом, історію за історією. Щоб Путильщина залишалася не лише місцем на карті. А краєм, який знає, ким був, пам’ятає своїх людей і має що розповісти тим, хто прийде після нас.
Людмила ФЕДЮК.
Фото Віталія ДМИТРЮКА.
Цей матеріал став можливим за підтримки програми “Голоси України” / SAFE, що координується Європейським центром свободи преси та медіа спільно з Лабораторією журналістики суспільного інтересу. “Голоси України” / SAFE реалізується в рамках ініціативи Ганни Арендт за підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини. Програма не впливає на редакційну політику, а даний матеріал містить виключно погляди та інформацію, отриману редакцією.
