Путильщина втратила ще одного свого захисника. 15 вересня 2026 року під час виконання бойового завдання загинув 29-річний старший солдат із села Розтоки Усть-Путильської громади ВИЙЧУК Василь Васильович. Він проходив військову службу у військовій частині А3215, обіймав посаду командира першої гармати першого артилерійського взводу одинадцятої артилерійської батареї четвертого артилерійського дивізіону. Вірний військовій присязі, мужньо виконуючи військовий обов’язок, Василь загинув внаслідок удару ворожого дрону по вогневій позиції поблизу населеного пункту Діброва Синельниківського району Дніпропетровської області.
Майже п’ять років свого молодого життя він віддав війні. Удома на нього чекали дружина Тетяна, батьки Марія та Василь, рідні. Вони ще збирали синові посилку – із салом та чимось домашнім. Але передати її Василеві вже не судилося.
До війни Василь жив і працював у рідних Розтоках – на брикетному заводі. Звідти фактично й почалася його військова дорога.
– Він був дуже справедливим. Завжди вболівав за інших, особливо за своїх побратимів, – згадує мама Героя Марія Василівна. – Працював у нас у селі на брикетному заводі. Там роздали повістки і він пішов.
Василя мобілізували 3 березня 2022 року. Спочатку було навчання у Тернополі, а потім – фронт. На Запорізький напрямок він вирушив разом із хлопцем із сусіднього села. Василь служив артилеристом.
Відтоді почалися довгі бойові будні. За роки служби було різне – важкі бої, небезпека, моменти, коли життя буквально висіло на волосині. Василь був і серед тих українських захисників, які заходили на територію Росії. Батькам розповідав небагато, але одного разу зізнався, що виходити звідти було надзвичайно важко.
– Казав тільки: «Бог вберіг», – пригадує мама.
Війна забрала у Василя роки, які мали бути зовсім іншими. Він мав дружину Тетяну. Молода сім’я ще не встигла народити дітей. Із своїх 29 років майже п’ять Василь провів на війні. Востаннє додому він приїжджав у липні. 10 липня був уже в Розтоках, а 25-го знову вирушив на службу.
Рідні чекали наступної зустрічі. Телефонували, говорили про звичайні домашні речі, збирали передачі. Перед загибеллю Василь також розмовляв із мамою.
– Ми якраз із батьком збирали йому посилку. Він просив сала і чогось домашнього, – розповідає Марія Василівна. – Але сказав, що там усе порозбивали, відділень уже немає. Казав, що пришле адресу поштомату…
Адресу син надіслати не встиг. 17 вересня родина отримала страшну звістку –– Василь загинув. Посилка, яку Василь та Марія готувала для сина, так і залишилася вдома. Згодом її передали його побратимам, тим, які приїхали провести Василя в останню дорогу.
22 вересня рідне село прощалося зі своїм захисником. Провести Василя прийшли рідні, односельці, друзі. Приїхали й бойові побратими, з якими він ділив роки фронтового життя.
Священник Микола Гаврилюк протягом тривалого часу підтримував зв’язок із Василем. Пригадує, що спілкування з ним запам’яталося особливо.
– Василь був молодим, мужнім і щирим воїном, якому було лише 29 років. Протягом тривалого часу ми мали можливість спілкуватися, підтримувати зв’язок, молитися та переживати разом ці непрості часи. Під час кожного спілкування Василь залишав враження доброї, відкритої, простої та водночас сильної духом людини. Він був працьовитим, відповідальним, доброзичливим, щирим у спілкуванні та відданим своїм побратимам і Україні, – згадує отець Микола.
Особливо йому запам’яталася Василева віра в те, що Україна вистоїть.
– Навіть у найважчі моменти він не втрачав віри й говорив із надією, що Україна обов’язково вистоїть і переможе. Сьогодні ми з особливим болем усвідомлюємо, якою дорогою ціною дається наша свобода. Василь віддав найдорожче – своє молоде життя, захищаючи Україну, свій народ, свою мову, рідну землю та кожного з нас. Ми пам’ятатимемо його доброту, щирість, мужність і ту віру в Перемогу, яку він ніс у своїх словах.
29 років. Вік, коли попереду мали бути родина, діти, робота, плани, звичайне мирне життя. Натомість майже п’ять останніх років Василевого життя стали роками війни. Для побратимів він залишився надійним товаришем. Для рідного села – земляком, який став на захист країни у перші дні повномасштабної війни. Для дружини й батьків – найдорожчою людиною, місце якої не зможе зайняти ніхто.
А вдома назавжди залишиться пам’ять про останню відпустку, останню телефонну розмову і ту посилку з дому, яку син так чекав із рідних Розтоків.
«Добрим подвигом я подвизався, свій біг закінчив, віру зберіг». Вічна пам’ять захиснику України!
Людмила ФЕДЮК.
