Щоразу дивлячись на барвисті гуцульські кожухи, спадає на думку: це ж скільки треба мати терпіння, енергії і сили, щоб вишити цю красу на… шкірі? І при цьому вкласти саме буковинський етнічний код у кожний відтінок, підібрати неповторну колірну гаму. Мені пощастило поспілкуватися з майстринею, яка все це знає не зі слів, бо вже більше півстоліття шиє гуцульські кожухи, сорочки, в’яже та вишиває. 88-річна майстриня Ольга Василівна ДРОНЯК із с. Самакова вражає своєю працелюбністю та закоханістю в гуцульське ремесло. Незважаючи на поважний вік, вона й досі шиє кожухи.
– Кожного разу думаю, що вже більше не буду братися, – каже Ольга Василівна. – Бо зір підводить, змінюю час від часу окуляри. Але як прийдуть жінки та як почнуть просити, то як відмовити? Коли молоде покоління хоче зберегти і примножити гуцульські традиції і звичаї.
Розуміння того, що матимеш те, що виготовиш власними руками, їй привили ще малою дитиною. Народилася Ольга Василівна на Вивчині (каже, що тепер там полонина) у родині Григорєків із Конятина. Її мама була з багатодітної родини, де народилося 12 дітей. Ольга змалку бачила, як бабка і мама виготовляли полотно, ткали запаски, пряли нитки, шили одежу. Тож десь у 7-8 років пригадує, що почала й сама вишивати.
Окрім Ольги, у родині було ще двоє дітей. Мама часто хворіла, тому Ольгу віддали на виховання до маминої бездітної сестри у Самакову. Тож зростала вона біля тітки, навчалася всього, що треба було знати дівчині. А в 21 рік вийшла заміж. Разом із чоловіком народили та виростили вісім дітей.
У родини завжди була велика господарка: обробляли сінокоси, тримали маржину. Завжди все своє мали. Але попри усі сільські роботи Ольга Василівна завжди знаходила час на шиття. Питаю, скільки за життя кожухів майстриня вишила, а вона тільки посміхається.
– Не можу того пам’ятати, бо у моїх кожухах не тільки вся Самакова ходить, а й на Буковині люди та навіть за кордоном. А скільки сорочок вишила, панчіх зв’язала – взагалі не полічити, – каже жінка.
Місцева учителька Марія Карповець часто навідується до Ольги Василівни. Бо веде у школі танцювальний гурток і замовляла для учасників кожухи. А потім і для себе. А ще зізнається, що їй дуже подобається зустрічається з майстринею, будинок якої нагадує вишитий музей.
– Я захоплююся Ольгою Василівною, – із захватом каже Марія Миколаївна, – вона проживає сама, але тримає дві корови, обробляє сінокоси. А ночами, коли не спиться – шиє людям справжню радість – буковинські гуцульські кожухи.
Вірною помічницею майстрині вже більше півстоліття є швейна машинка, яку вона придбала ще в 1965 році. Не один гуцульський кожух з’явився з-під голки цієї машинки. Та й понині вона служить Ользі Василівні, допомагаючи продовжувати традиційне гуцульське ремесло.
– Все-таки різняться наші буковинські кожухи від кожухів інших регіонів, – стверджує майстриня, – І візерунками, і колірною гамою. Жіночі більш яскраві, чоловічі – більш тусклі.
Тож упоравшись з хатніми справами та надворі, жінка поспішає до своєї машинки, за якою аж молодіє. Бо так личить їй бути серед вишиваної краси – гуцулці з золотими руками і великою любов’ю до рідних традицій.
Людмила ФЕДЮК.
