Вкотре професійна діяльність звела мене з неймовірними людьми, історією яких хочеться ділитися. Це подружжя Василя та Валентини ПОПЕЛЬНЮХІВ, які вже два роки проживають в селі Дихтинець. Хоча п’ятдесят років прожили в Кременчуці на Полтавщині. І мабуть ніколи б не переїхали, якби не війна…
– Кременчук – велике промислове місто, в якому діє чимало заводів, фабрик, виробництво. Тож залишатися проживати під постійним страхом ворожих атак ми не могли, – розповідає Валентина.
Спочатку подружжя переїхало до друзів у Червоноград на Львівщині. А через пів року син Максим знайшов батькам житло на Путильщині і допоміг облаштуватися на новому місці. Оскільки він теж проживає на Буковині, то до батьків тепер ближче навідуватися.
Та й самі Карпати закохали у себе Василя та Валентину. Адже вони і вдома більшу частину часу проводили на дачі, а в квартиру приїжджали тільки перезимувати. Розповідають про свій будинок із блиском в очах і любов’ю у голосі. Показують фотографії, де все у домі і на вулиці облаштовано дбайливими руками Василя. Бо не вміє він сидіти без діла, все майструє, вигадує щось і постійно вражає друзів та знайомих ексклюзивними подарунками, зробленими власноруч.
Тож тепер, опинившись у гірському селі, чоловік жодної хвильки не сидить без діла. Вже і розсаду посадив, і будку для собаки змайстрував. І стару швейну машинку з горища дістав, відремонтував та й тепер шиє та підшиває усе. А ще їхній дім прикрашений неймовірними вишитими роботами Валентини. Портрети, пейзажі – ніби фотографії, наскільки дрібненькими хрестиками вони вишиті. А вже у Дихтинці Валентина вишила чергову картину, на роботу над якою витратила два роки. На полотні вишито 175 тисяч хрестиків та використано більше 200 відтінків кольорів. Для того, щоб спростити дружині робочий процес, Василь виготовив спеціальне обладнання, яке називає власним лайфхаком. Це органайзери з нитками, в яких до кожного кольору вже підсилена голка. Тож тепер Валентині не потрібно постійно змінювати нитку в одній голці, а просто брати потрібний відтінок з окремою голочкою.
– Дуже люблю вишивати, підписана на різні групи вишивальниць в соцмережах, де майстрині діляться тонкощами цієї справи. Багато вишитих робіт роздарувала друзям та знайомим. А коли йшла на заслужений відпочинок, то подарувала вишивки колегам. Вишила всім шістьом онукам сорочки. Вже навіть чоловіка підсадила на цю справу, – посміхається Валентина. – Якось однієї зими, коли Василь вчергове нудився без роботи, я вирішила йому подарувати на день ангела набір для алмазної вишивки. Думаю: якщо він не захоче, то сама потім вишию. А якщо сподобається йому, то буде мати чим всю зиму займатися. Знаєте, йому сподобалося. Так сподобалося, що за два тижні завершив роботу над нею. Відтоді ми вже удвох створюємо картини: я голкою, а він – алмазними камінцями.
Звісно, у таких творчих та талановитих батьків діти не могли бути іншими. Менший син Максим, незважаючи на те, що закінчив Івано-Франківський інститут нафти і газу, дуже любить займатися фотографією. Щороку він випускає перекидний настінний календар, ілюстрований власними фото, реалізовує його, а виручені кошти передає на ЗСУ. Його роботи неодноразово ставали переможцями на різних конкурсах. Ось і цієї весни у Міжнародному конкурсі «Вікі любить пам’ятки» Максимове фото сходу сонця у Києві над Андріївським собором увійшло у четвірку кращих із 220 тисяч інших. А у Всеукраїнському конкурсі Максим став переможцем. А ще у вільний час чоловік грає на барабанах у рок-групі.
Валентина та Василь разом уже 52 роки, але й досі зберегли щирість та світло у своїх стосунках. Вони гармонійно доповнюють одне одного, розуміють з півслова і дивляться одне на одного як вперше. Досі пригадують момент, коли вперше побачились, хоча це був далекий 1971 рік. І кажуть, що цей час, пролетів, як одна мить.
– Ми з подругами приїхали з Києва у Кременчук. Мене направили на роботу після закінчення технікума за профілем виготовлення залізобетонних виробів, – згадує Валентина. – Тож у вихідні ми гуляли містом і потрапили на відкриття танцювального майданчика. Там до мене підійшов скромний хлопець і запросив на танець. Ні слова не сказав, поки танцювали, тільки я відчувала, що він якось по-особливому мене тримає. Якийсь спокій і затишок був в його руках. А коли ми з дівчатами вже збиралися іти, зупинив зі словами: «Можна вас на хвилинку?». Так хвилинка затягнулася на 52 роки.
– Я коли вперше побачив її, одразу зрозумів, що то моя доля, – додає Василь. – А своє треба тримати міцно.
Василь теж був не місцевий, приїхав працювати водієм до військового родича. Але Кременчук став для молодих людей рідним на багато десятків років. Навіть символічно, що вони одружилися у той день, коли місто святкувало 400 років із дня заснування.
У молодості Василь їздив на заробітки в західний Сибір. Пізніше Валентина поїхала до чоловіка, залишивши старшого сина Олександра на бабусю. Прожили там два роки, забрали сина, а коли зрозуміли, що чекають на другу дитину, то вирішили, що треба повертатися додому. Адже житло там було пристосоване, умови складні, навіть вода привозна була. Тож Валентина повернулася, а Василь допрацював термін за контрактом і також повернувся у Кременчук.
Разом подружжя пережило багато спільних моментів щастя, тішилися успіхам дітей та здобуткам внуків. І ніколи б не подумали, що на старості доведеться тікати від війни. У перші дні вторгнення вони, які і всі люди, ховалися у підвалі свого десятиповерхового будинку. Приміщення було зовсім не пристосованим, а Валентина ще й тоді хворіла на коронавірус. Тож чоловік поставив розкладачку, аби вона могла більш-менш комфортно перебувати у підвалі. А після того, як вперше ударили ракетами по нафтопереробному заводу, вони вирішили: треба їхати.
Карпати для людей не були чимось новим, адже більше десятка разів у мирний час вони приїжджали сюди на відпочинок і дуже любили перебувати у горах. Тож тепер, навіть у цій ситуації, не оглядаючись на обставини, які вимусили переїхали, вони почуваються щасливими у серці гір. Не втрачають віри у те, що війна закінчиться і вони повернуться додому. Хоча визнають, що і тут почуваються затишно, як у власному домі. Захоплені щирістю місцевих людей, особливо вдячні своїм господарям Михайліні та Дмитру Карапкам, в домі яких проживають. І щедро діляться світлом своїх сердець з оточуючими. Бо світло обов’язково переможе темряву!
Людмила ФЕДЮК.
