розпочався спільний французько-український проєкт
У минулому році Буковинський центр культури і мистецтв розпочав роботу над підготовкою спільної французько-української номінації “Знання, пов’язані з виготовленням рукавичок у регіоні Пей-де-Мійо, Франція та в Карпатах, Україна (Львівська, Івано-Франківська, Чернівецька, Закарпатська області): пасовищне вівчарство, знання та обробка природних матеріалів (вовна, шкіра), мистецтво виготовлення рукавичок”. І в рамках цього проєкту діячі центру відвідали три села у Вижницькому районі – Чорногузи, Конятин та Самакову.
– Йдеться про народні ремесла, пов’язані з виготовленням одежі, – розповідає Микола Миколайович Шкрібляк. – Приміром, французи в регіоні Пей-де-Мійо займаються вівчарством і виготовляють шкіряні рукавички. У нас виготовляють не тільки рукавиці, а й жилетки, шарфики, кептарі, капчурі, рукавиці, гуні. Наразі йдеться про речі одягові. Боднарство ми вже внесли, бринзя закарпатська внесена до переліку нематеріальної спадщини. Тож тепер спільно з французами працюємо над виявленням носіїв народних ремесел, пов’язаних з вівчарством. Мова йде саме про автентичність речей, які самобутньо втілюють етнографічні особливості регіону через властиві традиційні техніки в’язання, вибір кольорів та орнаментів.
Зустріч експедиції зі знаними майстринями села вміло організували місцеві вчительки Самаківської гімназії Марія Миколаївна Карповець та Марія Дмитрівна Паучек.
– Коли Микола Миколайович спитав мене, чи хто із наших жінок вміє плести рукавиці, то я відповіла, що не тільки вміють, а й понині плетуть і вбирають, – каже Марія Карповець. – І моя мама, Устина Захарівна плете рукавиці та капці, і я не уявляю зими без них. Та й діти наші до школи взимку також приходять у вовняних рукавичках, які не зрадять навіть в найбільші морози.
Єдиною проблемою стало те, що наші жінки ще не встигли напрясти вовни, аби показати своє вміння плести рукавиці та капчурі. Бо погода цієї зими геть не зимова, і горянки постійно знаходять собі якусь роботу надворі. Тож куделі заправлені, але сісти за них ніколи. Зате у Самаківській гімназії Микола Шкрібляк мав можливість оглянути виткані та вишиті вироби, створені під керівництвом Марії Паучек у рамках проєкту “Ткацтво – бренд високогірного села Самакова”.
Та найприємніше, що місцеві майстрині з задоволенням передають навики плетіння своїм дітям. Тож членів творчої команди приємно вразили учениці Самаківської гімназії Марина Кефа та Антоніна Пантелюк, які вже опановують це ремесло. Марину навчає мама, а дівчинка вже навчає подругу.
Розпочалася мандрівка експедиції з знайомства з Ольгою Василівною Гаукою (Дроняк). Вона, мабуть, вміє робити все, чого вимагає гірське господарювання, ділиться враженнями Микола Шкрібляк. Незважаючи на поважний 88-річний вік, Ольга Василівна як корінна гуцулка тримає овечок, корівку з теличкою, іншу живність. “Ґаздиня, якої ще треба пошукати” – кажуть про неї і дуже пишаються цим у селі.
Жінка зазнала великого горя, торік на війні втратила сина Володимира, який ще з 2014-го року був в АТО, болісно переживає щодня, бо на фронті досі воює його син, онук зараз одинокої бабусі. Сама зізнається, що тільки в’язання та вишивання – крізь ночі та у вільний від тяжкої гірської праці час – допомагають хоч трохи забутися, притлумити горе.
Навідується до сусідки й поважна жителька Самакови – Устина Захарівна Шміляк, прихопивши з собою клубки для в’язання, або скоротити час.
– Для таких людей життя в горах – це ще й поклик предків зберігати споконвічні традиції, – розмірковує Микола Миколайович. – У щоденному побуті, господарюванні та народних ремеслах. Але “гуцул не жиє без музики та співанки”. Пані Марія Карповець не одну таку склала. На цей раз і про рукавиці. Та так файно вийшло, що жінки й дівчата почали підспівувати.
Далі дорога горами пролягла до Конятина. Галина Куриндаш тут живе і працює усе життя, навчилася різним ремеслам ще від своєї бабусі. «Та як то в горах без плетених вовняних рукавиць? І на щодень, аби тепло було, і на свято вони гарно пасують до народного строю, особливо на коляду чи в різдвяні свята до церкви», – розповідає пані Галина і каже, що вміє вив’язати давні традиційні візерунки, інколи додає вже сучасні, так, як підкаже бажання, бо у кожної майстрині є свій смак.
Тож Микола Шкрібляк неабияк надихнувся такими зустрічами і щиро радіє, що гуцули продовжують зберігати свої традиції та ремесла і гордяться цим.
– Наші звичаї – унікальні, тому варто уже робити все для того, аби вони не зникли з культурного простору, – каже Микола Миколайович. – Саме тому ми пару днів тому вирішили готувати ще одну номінацію – збираємо носіїв, пов’язаних з карпатським випасанням овець. Традиція випасання овець на полонинах в буковинських Карпатах – це жива традиція і хочеться, щоб вона збереглася. Адже і понині полонини з ранньої весни до пізньої осені біліють овечками, а ватаги та вівчарі, як і їхні предки, літують на високогір’ях.
Дуже важливо, щоб зголосилися долучитися до номінації і гірські громади, і полонинники. Так нам вдасться зібрати дійсно автентичні записи від справжніх носіїв цих традицій.
Микола Шкрібляк як член експертної ради з питань матеріально-культурної спадщини при Міністерстві культури і стратегічних комунікацій з відрадою констатує той факт, що до повномасштабного вторгнення в національному переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України було 24 елементи, а зараз – 103! І це очевидний результат величезної спільної роботи українців всіх регіонів.
Тому маємо продовжувати цю роботу зі збереження власних традицій. А горяни, які знають і продовжують традиції, пов’язані з полонинським випасанням, можуть заявляти про себе на електронну пошту Буковинського центру культури і мистецтв bukcentre@ukr.net або за номером 0969247130.
Людмила ФЕДЮК.
Фото Буковинського центру культури і мистецтв.
