Що надихає до волонтерства та від чого опускаються руки
Війна оголила чимало потреб. Їх із перших днів антитерористичної операції, а далі – повномасштабного вторгнення здебільшого закривають саме волонтери і волонтерки. Це сьогодні вже діють різноманітні фонди, хаби, організації, а в 2014 році, коли захисники і захисниці добровольцями йшли на фронт прямо з Майдану – все було сумніше. І люди, які ризикнули у той час взяти на себе обов’язок організовувати волонтерські збори та доставки, по суті стали прикладом для інших.
На Путильщині волонтерством першими почали займатися підприємці Ілля Косован та Оксана Забродоцька. Спочатку кожна і кожен окремо, а потім – об’єдналися та згуртували навколо себе однодумців й однодумиць. Про десятирічний шлях волонтерства, громадських ініціатив та розчарувань розповідає виконавча директорка БО «Волонтери Путильщини з Україною в серці», громадська активістка та правозахисниця Оксана ЗАБРОДОЦЬКА.
Мабуть, на Путильщині та й у Вижницькому районі немає людини, яка б не знала волонтерку Оксану. Бо вся комунікація із захисниками, інформаційна підтримка в соцмережах важливих подій – це зона її відповідальності, яку вона добровільно взяла на себе ще десять років тому.
– Свою допомогу захисникам влітку 2014 року я починала з того, що готувала сухі борщі і передавала іншим волонтерам, – пригадує пані Оксана. – Чесно кажучи, у мене на той час були особисті проблеми. І якось натрапила на допис: «Коли тобі важко, допоможи тим, кому гірше». І внутрішнє переконання долучитися до загальноукраїнської благодійної діяльності неабияк загострилося. Тож 5 листопада цього ж року я прийшла до тодішнього голови РДА Миколи Савчука з пропозицією щось організовувати для захисників. Бо вся Україна на той час вже волонтерила. А що у нас? Він спрямував мене у центр селища, де наша землячка-заробітчанка Наталія Кочерган організувала збір коштів на ЗСУ. Там ми познайомилися і відтоді вже не переставала волонтерити. Бо бачила, як горяни віддають останні кошти (один літній дідусь віддав останні дві гривні з гаманця) і розуміла, що вони нам довіряють. А ми не мали права підвести.
Вже наступного року в травні вони з Іллею Косованом зареєстрували офіційно БО «Волонтери Путильщини з Україною в серці», щоб мати більше можливостей не лише продовольством допомагати військовим, а й консультувати, надавати юридичну допомогу тощо. Крізь руки Оксани пройшли тисячі пакунків, посилок, харчів, ліків, одягу та інших потрібних захисникам речей. Вже десять років вона працює в режимі 24 на 7 на роботі, за яку не платять… Посміхаючись, згадує, як до них підходили люди, які виявляли бажання вступити до благодійної організації, але перше запитання було: «А скільки я зароблятиму?». Мабуть, стереотип про те, що волонтери добре заробляють, міцно вкоренився у свідомості багатьох людей.
Пані Оксана – ще й приватна підприємиця. З 1993 року вона працює на місцевому селищному ринку. Каже, що хоч і за освітою математикиня, але жодного дня не працювала в школі.
– Я з родини педагогів, – каже Оксана Забродоцька, – тож на математичний факультет вступила не тому, що дуже хотіла, а тому, що мати вищу освіту – це було престижно. Але вже з молодих років розуміла, що за натурою – борчиня і не зможу працювати в чиємось підпорядкуванні. Я маю сама організовувати свою роботу, а якщо є речі, які мене не влаштовують – то кажу про це вголос і відкрито.
Єдиний раз, коли Оксана зробила виняток і погодилася працювати на державній службі – у 2016 році. Тоді їй запропонувала працювати в терцентрі на посаді з надання допомоги атовцям. Оксана сподівалася, що це допоможе їй більш ефективно працювати на благо захисників. Але в 2019 році зрозуміла, що офіційна робота лише заважає її волонтерській діяльності, і працюючи індивідуально, вона зможе принести більше користі. Тому знову повернулася до підприємницької зайнятості. Однак зазначає, що коли кілька років тому голова селищної ради підписав розпорядження, яким заборонив діяльність селищного ринку в неділю, прибутки суттєво знизилися.
Тож Оксані як матері треба було подбати про допомогу дітям і вона почала їздити за кордон на заробітки. Періодично поверталася і знову вливалася у волонтерське русло. Так і повномасштабна війна в 2022 році застала її в Італії. Оксана пригадує, що вона з іншими українками швидко налагодили комунікацію і почали відправляти в Україну допомогу. Пошили велетенський синьо-жовтий прапор, який розгорнули на італійських вулицях на підтримку України. Та пообіцяли італійцям вдруге розгорнути його, коли наступить перемога. А далі вона повернулася й сама. Бо ж тут чекали допомоги хлопці і дівчата…
І знову почалися волонтерські будні, коли треба було всоте просити горян і наголошувати про потреби захисників та захисниць.
– Чесно скажу, не раз опускалися руки, – констатує волонтерка. – Від того, що ти не можеш всім допомогти, хоч розірвися! Від того, що фінансовий ресурс обмежений, а потреби геометрично зростають. Від того, що навіть віддаючи власні заощадження, не можеш перекрити запити. А хтось у цей час розносить чутки, що я за волонтерські кошти купила квартиру і вирішила власні проблеми…
Але зібратися з силами і взяти волю в кулак допомагали саме наші захисники. Адже телефонують вони не тільки, щоб щось попросити. Часто їм просто треба виговоритися, відчути, що їх хтось слухає. А коли чоловіки, старші за мене, називають мене мамою, це такий поштовх, незважаючи ні на що – шукати для них допомогу.
А ще неймовірними мотиваторами і рушіями змін у державі є наші діти. Не передати, наскільки чуттєвими є моменти, коли другокласниця з Усть-Путили відрізає свою косу і продає її, щоб допомогти ЗСУ, а маленькі довгопільчани, замість того, щоб відпочивати на канікулах, організовують дорожні блокпости зі збором коштів. Коли учні та учениці, тільки переступивши шкільні пороги, спільно з батьками та педагогами організовують благодійні ярмарки, а всі заходи, які відбуваються в регіоні, мають благодійну основу. Коли діти з дитячого садочка знають, хто такі волонтери і допомагають дорослим робити благодійні речі – все це не може не надихати.
Оксана Забродоцька з 2017 до 2020 року активно займалася правозахисною діяльністю. Спільно з іншими громадськими активістами та активістками брала участь у мітингах на підтримку ув’язнених добровольців, готувала звернення стосовно їхнього звільнення. А коли у 2020 році у Розтоках відбувалося відкриття мостів через Черемош, на якому був присутній Президент Володимир Зеленський, їй вдалося передати таке звернення Гаранту. Через два місяці 19 добровольців, незаконно ув’язнених, випустили під домашній арешт.
– Це теж одні із тих моментів, які неможливо згадувати без сліз, – каже пані Оксана. – Це хлопці з батальйону «Донбас», з якими я підтримую зв’язок і донині. Зокрема, один із них – з Броварів приїжджав до мене на Путильщину. Ще один – араб за національністю, але великий патріот України приїжджав минулого літа разом із дружиною та дітками. А ще з одним (позивний «Паха») з Сумщини ми познайомилися під час акції протесту біля Верховної Ради України в 2017-2018 роках. Пізніше над його визволенням я також працювала спільно з правозахисниками.
З кожним разом все складніше закривати потреби бійців. Але волонтерка переконана, що ми не можемо здаватися і по можливості – хто як може, все-таки підтримувати захисників і захисниць. Бо на власні очі бачила ситуацію на фронті ще в 2017 році, коли разом із волонтерами-колегами поїхала на схід із допомогою. У той час якраз вони потрапили в Бахмуті на блокаду «Торгівля на крові». Тоді Семен Семенченко спільно з Анатолієм Виногородським перекрили трасу в кількох місцях, щоб припинити доставку вугілля в окуповані території. І на собі відчули всю складність ситуації, коли одні захищали лінію фронту, а інші в Слов’янську не допускали волонтерів у зону бойових дій з допомогою. І тільки після того, як надали розголосу цій ситуації, вдалося доїхати за призначенням та мирно повернутися додому.
Одна нещодавніх волонтерських акцій, яку організовувала Оксана спільно з іншими волонтерами – Марафон Незламності. Це коли путильчанин Валерій Манарха, особа з інвалідністю І групи за п’ять днів подолав 50 кілометрів і зібрав для бійців 426536 грн. До слова, Валерій зараз долає другий марафон – з Вижниці до Чернівців спільно з ветераном війни, особою з інвалідністю І групи Іваном Тораком.
Запитую в пані Оксани, чи підтримують її рідні, чи допомагають.
– Терплять і підтримують, – посміхаючись, каже вона. – Вони знають, що я вперта і якщо вирішила щось робити, то буду робити це з підтримкою чи без. А волонтерство – це на все життя. Це робота без терміну та часових рамок. Так само, як громадська активність. Ти або маєш позицію і стійко дотримуєшся її, або про яку активність ми говоримо? Тому я завжди гостро реагую на прояви несправедливості в суспільстві і говорю про це вголос. І буду про це говорити, подобається комусь чи ні. Бо вважаю, що немає кращих і гірших, впливовіших і простіших, ми всі маємо рівні права і можливості. І не можуть одні утискати права інших.
Особливо нині, коли наші захисники і захисниці воюють на фронті за те, щоб ми жили і працювали, то наш обов’язок – щодня робити вклад у підтримку суспільства та розвитку держави. А не вставляти палиці у колеса одні одним, щоб влаштовувати гонитву за особистими перемогами. Перемога у нас має бути тільки одна і працювати на неї мають усі!
Людмила ФЕДЮК.
Матеріал створено за підтримки Волинського прес-клубу.
